«Я поцілила в перший танк у колоні – флагман, а решта розвернулися і втекли»

Вона має звання старшого лейтенанта і керує взводом, який працює із «Стугною» - протитанковим ракетним комплексом українського виробництва, а ткож із станковим протитанковим гранатометом. Цікаво, що коли Тетяна Чорновол була народною депутаткою, то опікувалась виробництвом саме «Стугни» (допомогла спрямувати на виготовлення цієї зброї вкрадені Януковичем гроші – РЕД.), а тепер з неї лупить рашистів. На її  рахунку – понад 10 одиниць підбитої важкої техніки ворога, в тому числі і танків.

Нещодавно Тетяна Чорновол дала інтерв’ю Соні Кошкіній – шеф-редактору видання «Лівий берег». Вона, зокрема, розповіла про те, що…

Ще у дитинстві знала, що буде війна

«Я завжди була впевнена, з дитинства, з підліткового віку, що на Україну чекає агресія Російської імперії, нав'язана Росією війна, і реально до цього готувалася. Мені в дитинстві навіть снилися сни: літаки, вертольоти бомблять село, де живе моя бабуся, і я намагаюся сховатися від бомб. Це був настільки страшний сон.., і раптом після 40 років я потрапила в таку реальність. Але завжди себе ловила на тому, що уві сні це було дуже страшно, а в реальності я не боюсь».

За кілька років до повномасштабного вторгнення вивчилась на артилериста

«Після Майдану, коли ця агресія була в Криму, на Донбасі, все стало зрозуміло — це матиме продовження. Тому я вступила на «артилерію». Можемо згадати: з мене сміялися, кепкували, було багато негативних матеріалів, виставляли мене в поганому світлі (Четяна Чорновол тоді була нардепом – РЕД.). А я пояснювала: пішла туди виключно тому, що впевнена, коли почнеться ескалація конфлікту, я буду більше корисна на фронті, ніж була у 2014 році. Тому я пішла здобувати освіту».

Змогла одним пострілом розвернути танкову колону

«…Під час чергової атаки шостої танкової армії росії я була на досить вдалій позиції, і коли колона почала наступ, я поцілила в перший танк у цій колоні – флагман, дуже крутий. По-моєму, це був навіть Т-90. Після цього інші розвернулися і втекли. Оцим боєм я пишаюся».

Не треба сподіватись тільки на удачу

«Я людина, яка любить усе прораховувати. Я не покладаюся тільки на удачу. І де тільки можу підстрахуватися – страхуюся. Завжди кажу всім вищим командирам: «Хлопці, без окопів не працюю. Ви ставите задачу. Спочатку я туди з'являюся, копаю позицію під «Стугну», копаю окоп – і тільки потім я працюю». Хтось починає обурюватися, хтось кепкувати, мовляв, страшно? А я кажу: «Розумію, що вам не шкода втратити, наприклад, лейтенанта, а за «Стугну» ви готові платити?» Усі такі: «Ні-ні, не готові». Тому я спочатку копаю окоп… Тобто всі ці місяці ми не просто на передку, ми бачимо ворога постійно. На власні очі. А якщо ми бачимо ворога, значить, і він може бачити нас. Звісно, ми намагаємося маскуватися і поки що вдало, позаяк ми живі».

Не вірить у новий наступ на Київ

«Я постійно бачу ворога, і потенціал у них насправді доволі низький. Озброєння дуже багато, боєприпасів дуже багато, а сили духу дуже мало. Бажання воювати дуже мало, вони більше ховаються або стріляють артилерією, випускають ракети десятками, сотнями. Але як бійці – слабенькі. Єдине – в Росії побутує концепція «баби нарожают». Кидати сюди гарматного м'яса можна дуже багато, можна брати, як кажуть, кількістю. Немає сили духу — кинемо гарматне м'ясо. Насправді на фронті все дуже непросто, але я, однак, не вбачаю того потенціалу, особливо при силі духу українських військових і українського суспільства. Не вірю».

Я у своєму взводі командир, тому що я найбільше стріляю, в мене найбільший настріл. Це дає мені моральну і психологічну можливість командувати чоловіками».

Витримує багатомісячну напругу без нормальних відпусток

«Я у своєму підрозділі більше за всіх на передку. Якщо мої хлопці і мають можливість відпочити, я її не маю. Тому що повинна постійно аналізувати ситуацію. Працює інтуїція, якісь дрібниці, які складаються в загальну картину. Картина дійсності на фронті постійно змінюється, і дуже страшно втратити з нею зв'язок. Три дні — і все геть змінилося, і ти вже почуваєш себе відірваною від контексту, не можеш зробити певні заходи для забезпечення безпеки і ефективності. Тому я тут безперервно».

Жінок на «передку» небагато

«Я великий противник розмов про дискримінацію за статтю. Війна — це все-таки дискримінація не за статтю, а силою. Жінка фізично набагато слабша, ніж чоловік. Це причина, чому на нульовій лінії, особливо в командирах, жінок мало. Так само мало слабких чоловіків. Чоловіки теж різні — є слабші, є сильніші, але війна вимагає сили, фізичної сили, війна на передку. Єдиний виняток — це спеціалізація. Тому, в принципі, будь-хто на війні може зробити кар'єру і бути в самій гущавині боїв. Якщо ти сильний, можеш бути прекрасним піхотинцем. Або, наприклад, у 17-й танковій був хлопець, командир танка, метр з кепкою, як кажуть. Він важив, мабуть, кілограмів 40. Нагороджений всім, чим тільки можна — міг стріляти з танків як ніхто. А потім уже командував іншими. Той самий шлях є в жінки. Це не сексизм, не дискримінація, потрібно працювати над тим, щоб без тебе не могли обійтися.

Я у своєму взводі командир, тому що я найбільше стріляю, в мене найбільший настріл. Це дає мені моральну і психологічну можливість командувати чоловіками».

Сумує за дітьми та мамою

«Я, на жаль, дуже давно не бачила свого сина (донька Тетяни вже доросла, а сину Устиму – 12 років, чоловік Микола Березовий загинув під Іловайськом 2014-го – РЕД.). Мені дуже важко. Я намагаюся про це не думати, але я дуже хотіла б його побачити. Вони виїхали у Львів за три дні до початку війни, тому що я переконала свою маму забрати дітей і прочекати оце страшне 22 число (Тетяна була переконана, що саме в цей «символічний» день нападе Росія – 22.02.2022 – РЕД.). Після того я більше сина свого не бачила, тому що далі зі Львова вони поїхали за кордон, зараз мої діти за кордоном. І слава богу. На російських ресурсах я вже не раз зустрічала мій номер телефону і домашню адресу. Якби вони були в моєму будинку, мені воювалося б набагато важче, бо я завжди боялася б за їхню безпеку».

 Проти «швидкої перемоги»

«Я вважаю, що перемога має бути з якомога меншою кількістю загиблих з нашого боку. Час працює на нас… Дуже важливо не робити зараз погано запланованих тактичних, стратегічних штурмів, де лягають цілі роти. Краще потихеньку, впевнено, берегти солдатів, берегти військовослужбовців, як, наприклад, це роблять Сполучені Штати… На жаль, у нас поки що багато чого ще залишилося від армії Радянського Союзу. Слава богу, в Росії цього набагато більше. В нас ще немає цього ставлення, що дуже важливо перемагати тактикою, стратегією, силою зброї, а зовсім не життям військовослужбовців. Але ми до цього рухаємося, і важливо перемогу здобувати таким чином. Це можливо».