ЧОМУ НАКЛАВ НА СЕБЕ РУКИ П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ ХЛОПЧИНА?

Газета “Волинь” вже повідомляла про трагічний випадок, що стався в селі Любче Рожищенського району, — пішов із життя п’ятнадцятирічний Олексій Шостак. На жаль, сьогодні непоодинокі випадки, коли вдаються до суїциду, по суті, діти. Найчастіше залишається таємницею, що ж призвело до фатального кроку. А тут?..
Минулої п’ятниці Альошу хоронили. А в суботу я була в селі, де, здається, ні про що не говорили — все про хлопчину, життя якого так передчасно обірвалось. А ще більш — про його матір, яка дуже рано його народила ( в шістнадцять літ), а, “пустивши в цей непростий світ, мало дбала про свого сина”.
Якби ці слова довелось почути від когось одного, то можна було б ще засумніватись в їх об’єктивності. Тут же всі — від малого до великого — говорили: про Альошу — добрий, порядний, слухняний, працьовитий хлопець; а про матір — що те, як вона сама жила, вкоротило вік дитині.
Хоронили Альошу як “вішальника”. Не відправляв над покійним службу батюшка, не заспівали над ним півчі, не стояла його домовина в сільському храмі... І це зрозуміло — самогубство важкий гріх, який церква засуджує. В одній із заповідей сказано: “Не вбий!”. Отже, і себе не вбий. І в той же час, наскільки відомо, є винятки. Наприклад, для людини з розладом психіки (вона не відає, що робить, не керує собою, коли йде добровільно із життя). Такий виняток, здається, можна було зробити і для Альоші. Тільки ж ніхто про це владику не просив. Чужим людям — зайвий клопіт. А рідним... Наївно думати, щоб мати, бодай для себе, в душі, зізналась у своїй вині.
Мабуть, ці рядки викличуть обурення у Світлани Шостак. Власне, це обурення я сама вже відчула, коли ми зустрілись з нею на другий день після похорону. Жінка розпачливо говорила:
— Не було ніяких причин для самогубства сина.
— А, може, Альоші не занадто добре було вдома, де бачив постійні п’янки? — говорю їй про почуте в селі від людей. І жінка вже просто в істериці:
— Я і вчора на похоронах це чула. Люди йшли позаду і говорили різне. Нехай кажуть. Ще не вродився той, кого б не обмовили. Бог нам суддя...
Ось і мені хочеться, щоб Бог (чи якась вища сила, яка обов’язково є над нами) розібрався і не дуже строго судив дитину. Бо Альоша безневинно взяв гріх на душу.
-Моя душа немовби відчувала щось недобре, — говорила сільський голова Марія Поручник. — За днів два до біди я побачила Альошу з хлопцями біля клубу. “Альоша, як в тебе життя? Ти на зиму вдягнувся?”. “Ой, тьоть Марусь, я за літо заробив грошей, все собі купив — куртку, черевики, джинси...” “А вдома як?”. “Нічого”, — відповів хлопчина. Він не хотів мені говорити погано про свою матір. Хоч від людей я чула, що Альоша не раз казав: “Мені стидно, що в усіх матері як матері, а в мене... Іншим дітям матері купують все, а мені навіть їсти нема що”.
Від сільського голови я дізналась, що в сім’ю, де ріс Альоша, вона не раз приходила. Все до Альошиної баби, як старшої жінки, зверталась, просила, щоб в домі навели порядок. Щоб не було в хаті зброду і пиятик (живе родина у будинку, який належить сільській раді).
— Що там вже говорити, — каже Марія Миколаївна, — і в день похорону мати Альоші була п’яна. А трагічного вечора Альоша був у знайомих допізна — телевізор дивився. Прийшовши додому, певно, постукав, та ніхто йому не відкрив. Видно, жаль дитину взяв такий, що він вирішив накласти на себе руки.
Першою його побачила повішеним місцева доярка Ніла Петрук. Побігла на ферму (це неподалік), сказала чоловікам, а вже ті зателефонували в міліцію.
— Я якраз в Рожищі у справах була, — розповідає сільський голова. — Від працівників міліції дізналась, що в селі “ЧП”. Коли приїхала в Любче і прийшла до хати, де сталась біда, то почула від матері Альоші: це, мовляв, повісили його. Я тоді їй сказала: “В першу чергу, ти його погубила”. Кажуть, навіть, що Світлана якусь подружку прийняла до себе і примушувала сина до співжиття з нею — вже розлученою жінкою, матір’ю двох дітей. Альоша противився цьому...
Це ж саме я почула від хресної матері покійного — Лесі Іщук:
— Хлопець у таких умовах жив, що вимушений був накласти на себе руки. Він не раз просив матір змінитись. Ну вже про п’янку не кажу — горбатого могила виправить. Але ж прийняти якусь подружку... Якби в Альоші був твердіший характер, то він би постояв за себе. Він же не з тих...
Поки Альоша був зовсім маленький, то, по суті, жив тільки з бабою. Мати, м’яко кажучи, мандрувала по світу. Своїм теплом, як могла, зігрівала його хресна — Леся Іщук, в якої своїх дев’ятеро дітей. Жінка розповідає, що Альоша буквально на колінах просив матір вигнати з хати свою подружку. “Інакше я щось собі зроблю”, — казав. Ніхто не взяв цих слів до уваги. Напередодні трагедії хлопець ходив по вулиці, просив якусь таблетку, щоб отруїтись. А ще від нього чули, як він казав: “Поїду до батька, або щось з собою зроблю”. Тільки навряд чи чекав його батько. Він покинув сім’ю і мало переймався сином. Приїхав вперше за три останніх роки в село, коли одержав телеграму, що Альоша помер.
— Такого покійника в нас давно не було, — говорить Леся Іщук. — Не знали, як правильно зробити, бо ж хоронили без батюшки. Якби я була священиком, то поїхала б до владики Ніфонта, попросила б дозволу на християнський похорон, бо Альошу довели до самогубства. Дай Бог здоров’я працівниці моргу — вона дала нам, як забирали покійного, вінець, хрестика, свічки, іконку. Ми освятили могилу. А там вже — Бог суддя: може, якраз буде на користь Альоші... Хлопець не раз казав: “У тьоті Лесі дев’ятеро дітей — і всі вони вбрані. А я один — і нічого не маю”.
Хоронили Альошу всім селом. Зібрали люди гроші, хто скільки міг. Щось із продуктів купили на базарі, а щось і з дому принесли на поминальний обід, бо в хаті покійника не було ні пилинки борошна. Хресна мати і приготувала все. Вона ж і купила для Альоші чорний піджак, в якому його і поховали, — дуже хотів хлопець мати чорного костюма. Подбали люди, щоб і коровай був.
У селі якраз збори пайовиків проводили, наперед заплановані на цей день. Коли несли Альошу, всі вийшли і провели його в останню путь. Біля школи пролунав для нього дзвінок. Домовину з тілом від хати до кладовища несли ровесники покійного. Дівчата уквітчували дорогу хризантемами. Підлітки немовби подорослішали, оплакуючи Альошу.
Катерина ЗУБЧУК.