Дівчисько років десяти—одинадцяти бігло зі скакалкою доріжкою біля будинку.
Дівчисько років десяти—одинадцяти бігло зі скакалкою доріжкою біля будинку. Раптом спинилося, вирвало під чужим вікном жмут нарцисів зі ще не розквітлими пуп’янками. Через кілька метрів кинуло зелень на тротуар під ноги перехожим і пострибало далі. На моє запитання, навіщо зірвала квіти, адже вони через кілька днів розцвіли б і радували нас своїм цвітом — лише мовчки здвигнула плечима. А скільки подібних епізодів ми спостерігаємо на міських вулицях мало не щодня? Одні садять, плекають, інші — безжально нищать, виривають із корінням. Навіть не для продажу чи поживи. Просто так… Невже ні батьки, ні педагоги в школі не вчили їх, що місто — це наш спільний дім. І від того, яким він буде — залежить наше і психічне, і фізичне здоров’я. А ще за виглядом наших дворів і вулиць про нас судять гості з інших міст і країн. Тож, мабуть, мав рацію мій сусід, коли, спостерігаючи, як у черговий раз двірник дістає із клумби з квітами пивні пляшки й упаковки з-під чіпсів, сумно зауважив: “Благоустрій треба зробити спочатку в головах”…
