У цьому році на великодню суботу припала сумна річниця чорнобильської катастрофи. Двадцять два роки тому сталась біда, яка поділила наше життя: до аварії на Чорнобильській атомній електростанції — і після неї...
У цьому році на великодню суботу припала сумна річниця чорнобильської катастрофи. Двадцять два роки тому сталась біда, яка поділила наше життя: до аварії на Чорнобильській атомній електростанції — і після неї. Адже техногенна катастрофа забрала в когось життя, в іншого — здоров’я. А тисячі й тисячі мешканців тридцятикілометрової зони, забруднених територій багатьох областей України були позбавлені малої батьківщини. Пригадується, в перше десятиріччя після аварії на ЧАЕС у засобах масової інформації з’являлись хвилюючі розповіді про те, як людям, яких доля зробила переселенцями, не просто приживатись у чужих краях. Бо тільки перекотиполю все одно, куди його вітер понесе. А ще з’являлись публікації про те, як переселенці навесні, перед проводами пробирались потайки у чорнобильську зону на могили своїх рідних. Більше того, незважаючи на всі застереження з приводу того, як небезпечно у цій зоні, дехто повертався до своїх домівок, щоб тут доживати віку. І якщо кажуть, що час лікує, то, схоже, і чорнобильська катастрофа стає сьогодні не така страшна своїми наслідками. Потрапити нині в чорнобильську зону можна будь-кому як звичайному туристу — отримати докладну інформацію від фахівців, побачити на власні очі покинуте місто Прип’ять. Організацією таких “турів” займаються люди, більшість з яких — колишні працівники Чорнобильської АЕС. Є турагентство “Чорнобильзовнішсервіс”, яке організовує екскурсії для любителів-екстремалів. Аби потрапити в зону, треба подати заявку, чітко сформулювати мету поїздки (вона може бути туристична, наукова, інформаційна). Єдина умова — “турист” має бути не молодшим вісімнадцяти років. Як кажуть, є попит — знаходиться і пропозиція. То нехай і такий екстремальний туризм розвивається. Але якби ж то катастрофа торкнулася лише чорнобильської зони, де дехто ще й гроші умудряється заробити, задовольняючи бажання екстремалів! Ми ж знаємо, що сумна екзотика не лише в тридцятикілометровій зоні. Біда значно масштабніша. І проблеми, порушені нею, такі ж болючі сьогодні, як і двадцять два роки тому. Парламентські слухання про стан, заходи і перспективи подолання наслідків чорнобильської катастрофи, які відбулися сьомого квітня, засвідчили це. Адже, як прозвучало у ході цих слухань, з часу, що минув після аварії на ЧАЕС, окремі проблеми, спричинені нею, не тільки не вирішені, а у ряді випадків загострилися. Залишається актуальною проблема мінімізації наслідків аварії, забезпечення житлом тих, хто постраждав від катастрофи, їх оздоровлення. Гостро стоять проблеми отримання чистої продукції у приватному секторі в зонах радіаційного забруднення. Усе з перерахованого стосується і Волині. Зокрема, трьох її радіаційно забруднених районів — Камінь-Каширського, Любешівського, Маневицького. А ще ж на Волині, в основному це в Луцьку, живе понад дві тисячі ліквідаторів наслідків аварії. І на засіданні прес-клубу обласної ради, яке було проведене напередодні сумної річниці, питання стояло так: чи належний соціальний захист гарантує держава особам, які постраждали від наслідків на ЧАЕС? Ствердної відповіді дати не можна. Бо хоч й існує чотирнадцять чорнобильських програм щодо соціального захисту, медичної допомоги, протирадіаційних заходів, реально вони сповна не виконуються. У зв’язку з цим є багато скарг на адресу органів влади з приводу того, що порушується Закон про статус чорнобильців. Люди вимагають своїх грошей, які передбачені у вигляді компенсації, доплати. А у відповідь чують, що ці кошти… не передбачені у бюджеті. Ось такий парадокс: Закон України “Про стан і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи” є, але він не підкріплений необхідними коштами. Тому-то сьогодні, на двадцять другому році після катастрофи, так багато проблем. Як можна розцінювати те, що мешканцям згаданих трьох районів Волині передбачена доплата на харчування аж… дві гривні і десять копійок в місяць?! Цю дивну суму самі люди, яким належить ця доплата, давно охрестили сумним терміном — “гробові”. У розмові з начальником управління у справах захисту населення від чорнобильської катастрофи облдержадміністрації Юрієм Кобцем я почула, що впродовж останніх двох років у міністерство були надіслані пропозиції відносно потреби щось змінювати. Але якщо міністри міняються один за одним, не знаючи, скільки ще доведеться їм працювати, то хіба може дійти до таких “дрібниць”? А тим часом люди, котрі одержують ці “гробові”, самі ініціюють, щоб дві гривні і десять копійок не давати кожному готівкою (це ж скільки відомостей треба скласти, а потім листоношам рознести!), а зібрати і пустити на якесь добре діло. Наприклад, на придбання медичного устаткування для фельдшерсько-акушерських пунктів чи на чисту воду, тобто будівництво водогонів. Адже оскільки в забруднених районах проживає понад сто п’ятдесят тисяч чоловік, то загалом з цих двох гривень на Волині набігає в рік три мільйони. Невтішна картина і з безплатним житлом для чорнобильців. На Волині в черзі на це житло — 2 339 сімей, в основному це ліквідатори, які проживають в Луцьку. Після двотисячного року впродовж трьох літ взагалі нічого не будувалось, бо не було фінансування. І лише у 2005-ому зведено будинок у Луцьку, де одержали квартири і чорнобильці, у 2006-ому — у Нововолинську, торік — у Горохові. До речі, таке перенесення будівництва з обласного центру в міста і райцентри не випадкове: держава виділяє на житло 3 500 гривень за квадратний метр, а в Луцьку ця сума уже сягнула семи тисяч! Ясно, що тут не можна знайти будинок відповідно до згаданої вартості. Та й то у рік вдається збудувати тридцять шість квартир. Зважаючи на кількість сімей у черзі, потрібно двадцять, а то й двадцять п’ять літ, щоб дати житло чорнобильцям. Зокрема інвалідам. Як і прогнозували японці, в історії яких були Хіросіма й Нагасакі, що зазнали атомного бомбування, Чорнобиль проявить себе через двадцять років після катастрофи. І зараз зростає кількість онкозахворювань. А от у японців ми знаємо, яка солідна тривалість життя. Довгожителі є навіть серед тих, хто пережив Хіросіму й Нагасакі. Бо після трагедії, яка спіткала ці міста, було мобілізовано сучасні медичні технології, проведено дослідження з використанням досягнень у світовому масштабі, щоб реабілітувати територію. І зараз — це міста, де живуть люди, народжуються діти. Виходить, біда, завдана Чорнобилем, була б не така страшна для багатшої країни. А так — за що не візьмешся, то коштів не вистачає. Для нас найпростіший варіант — змінити статус території і вже ніби проблем не існує. Згадаймо наші волинські села Прилісне і Галузія Маневицького району. На початку дев’яностих років, коли три згадані райони були віднесені до радіаційно забруднених, вони мали особливий статус другої зони і підлягали обов’язковому переселенню. Минув якийсь десяток літ, і на початку 2004-ого року з’явився новий закон, підписаний Президентом України, згідно з яким згадані села уже опинилися в третій зоні. З одного боку це мало б тішити — раз змінено зону, значить, тут стало безпечніше жити. І нібито результати досліджень підтверджували це. Тільки люди скептично ставились до таких запевнень, мовляв, цифри можна підігнати, якщо є така необхідність. Справді, є великий сумнів, чи дійсно безпечнішим стало життя у Прилісному чи Галузії. Декому з чиновників в уряді вже хотілося б і третю зону змінити ще на безпечнішу, тобто скоротити фінансування. Про це говорив на засіданні прес-клубу обласної ради народний депутат України, голова підкомітету Верховної Ради з питань соціального захисту населення, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи, Віктор Олійник. Тільки ж, як висловився Віктор Степанович, перш, як щось змінювати, треба вкласти державні кошти на оздоровлення, реабілітацію території, щоб вивести її з депресивного стану. Ніхто ж не каже, що ці райони навічно приречені залишатись з тавром Чорнобиля. Судячи із ситуації, яку ми нині маємо, на двадцять другому році після чорнобильської катастрофи, якраз спостерігається тенденція до спрощення чорнобильських програм, а то й ліквідації деяких з них. І доказ цьому — проект Закону України “Про загальнодержавну цільову програму подолання наслідків чорнобильської катастрофи на 2008—2012 роки”, надісланий в облдержадміністрацію з Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи. Цей проект, м’яко кажучи, вихолощений. До честі влади області, вона не дала згоди на його погодження. І мотивовано це тим, що в проекті не повністю враховані пропозиції області щодо моніторингу радіологічного забруднення території, гігієнічного моніторингу продуктів харчування, питної води, сільськогосподарської та лісової продукції. Серед неврахованих і пропозиція обласної влади щодо завершення будівництва десяти об’єктів соціально-культурного призначення, які зводяться на Волині згідно з чорнобильською будівельною програмою. Так само проігнорована програма з мінімізації наслідків чорнобильської катастрофи у Галузії та Прилісному. До речі, з 2005-ого року управління у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи знаходиться у віданні двох міністерств — в області воно у складі головного управління праці, соціальних питань та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи. Таке приєднання ні до чого доброго не може привести. Адже тепер одні програми йдуть по Міністерству з надзвичайних ситуацій і у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, а більше — по Міністерству праці і соціальної політики. І на останніх парламентських слуханнях прозвучала думка про створення окремого державного органу, як це й було, який би займався суто чорнобильськими проблемами. Чорнобильські проблеми і зараз настільки актуальні, що їх рано відносити до менш важливих.
