Голос диктора про 63-ю річницю Перемоги несподівано воскресив яскравий спомин: парк на на київських схилах Дніпра. Сивочолий ветеран, у якого замість ноги підстібнута шпилькою холоша, похитуючись на милицях, хриплуватим баритоном, здавалося, не співав, а молився:..
Голос диктора про 63-ю річницю Перемоги несподівано воскресив яскравий спомин: парк на на київських схилах Дніпра. Сивочолий ветеран, у якого замість ноги підстібнута шпилькою холоша, похитуючись на милицях, хриплуватим баритоном, здавалося, не співав, а молився: Этот День Победы порохом пропах, Это праздник с сединою на висках… Слухати його без сліз на очах було неможливо. Того травневого ранку пісню «День Победы» я почула вперше... А святкували тоді ювілейний, тридцятий День Перемоги. Ніби вчора, а вже — шістдесят третій... То було і татове свято, якого шістнадцятирічним посадили в потяг і повезли у далеке Татіщево, неподалік від Саратова. У запасних полках, так і не понюхавши пороху, сотні волинських юнаків загинули від голоду й холоду. Тато вижив, але за сім з половиною років служби в радянській армії втратив здоров’я, що вкоротило йому віку. Святом зі сльозами на очах є цей день і для Василя Гайди з Локач. Його батько Пилип Гайда склав голову десь у далекій Австрії і ніхто не знає, де його могила. Доля склалася так, що й мати пропала безвісти, війна забрала в чоловіка не лише найрідніших людей, а й позбавила найрідніших могил. Тому Василь Пилипович щороку у День Перемоги носить квіти до меморіалу, що в центрі Локач. Він для нього — уособлення Пам’яті.
