Рік тому у Луцьку відкрився міський Центр ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який став другим домом для більш як ста дітей з вадами розвитку. Чимало з них не ходять, не розмовляють. Через два місяці ці діти можуть опинитися за порогом Центру...
За листом до редакції Рік тому у Луцьку відкрився міський Центр ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який став другим домом для більш як ста дітей з вадами розвитку. Чимало з них не ходять, не розмовляють. Через два місяці ці діти можуть опинитися за порогом Центру. Про це написали у листі до редакції їх батьки. «Керівництво Центру повідомило, що у зв’язку з відсутністю фінансування на 2004 рік наших дітей переведуть на денний стаціонар, — йдеться у ньому. — Але нас це не влаштовує, бо більшості батьків доведеться покинути роботу і доглядати дітей. А як вижити на 68 гривень пенсії, які держава платить дітям-інвалідам?» ... У групі «Барвінок», а вона укомплектована із дітей з наслідками дитячого церебрального паралічу, вранці було гамірно. Стривожені мами юрмилися біля столика вихователя Алли Залевської, сподіваючись почути щось втішне про долю Центру. А діти тим часом займалися улюбленими справами. Чорнявий хлопчина, осідлавши яскраву пластмасову іграшку, гасав на ній по кімнаті. Двоє дівчаток захоплено малювали дубові листочки, інші бавилися ляльками. Словом, тут все, як у звичайному дитсадку. Правда, діти тут незвичайні — з особливими потребами. У групі «Барвінок» їх 28. І у кожного своя біда. Скажімо, чотирирічна розумниця Лізочка не ходить. У неї парез нижніх кінцівок — такий діагноз поставили лікарі. У її однолітка — Артемка, здорового на перший погляд хлопчика, паралізована частина обличчя. Дитина не може сама їсти. П’ятирічна Ангелінка має лише один відсоток зору. Погано розмовляє, самостійно не ходить. Тож вихователі водять її, підтримуючи попід руки. Щоранку мама привозить Ангелінку до Центру з іншого кінця міста — із Вишкова. Щоб добратися, жінці з дитиною на руках доводиться двічі пересідати з одного виду транспорту на інший. Але попри труднощі усе ж возить доньку саме сюди, бо знає, що тут вона у теплі, нагодована і доглянута. — У Центрі Ангелінку навчили впевненіше триматися на ногах. Вихователі і няні знаходять час, аби поводити її. Вдома я б не змогла стільки уваги приділити дитині, бо ж прийдеш з роботи — не знаєш за що взятися: і попрати треба, і їсти зварити. Та й маю ще одну дитину-інваліда, — каже Лариса Бондя. Інші хлопчики та дівчатка охоче працюють на тренажерах, займаються ритмікою. Під веселі звуки музики та ще й гуртом легше даються фізичні вправи. У Центрі з дітьми працюють дефектолог, рефлексотерапевт. Для кожної хворої дитини тут розроблені індивідуальні вправи. Займаються з ними й волонтери — студенти інституту розвитку людини «Україна», допомагають розробляти скручені хворобою ручки-ніжки. Наполегливі заняття з дітьми дають непогані результати. Чимало з тих, що не ходили, у Центрі роблять перші кроки, а ті, котрі не говорили, — вимовляють перші слова. Скажімо, чотирирічна Катя донедавна спілкувалася з мамою за допомогою придуманих нею жестів. Тож коли несподівано заговорила — ненька була безмежно щаслива. — Центр змінив на краще життя наших дітей, — кажуть батьки. — Тут вони спілкуються з ровесниками. У колі собі подібних не комплексують, розкривають свої душі. З ними працюють вихователі, знайомлять їх з навколишнім світом, готують з ними ранки, а тих, кого не слухаються руки, — вчать елементарного — тримати ложку, застебнути гудзика. Тут нашим дітям затишно і комфортно, тут вони розвиваються. А якщо Центр буде працювати як денний стаці-онар, то більшість з них залишиться вдома, бо ж нам зручніше буде возити їх на масаж в поліклініку чи лікувати у лікарні. Центр — єдиний на Волині заклад, який працює за програмою ранньої соці-альної, медичної реабілітації дітей-інвалідів, змінив і життя батьків. Мами (а чимало з них самі виховують діток), котрі раніше змушені були сидіти вдома, пішли працювати, заробляти гроші на ліки. Зі зміною режиму роботи закладу вони стануть перед вибором: кидати роботу, яку так нелегко було знайти, чи залишити дитину одну у квартирі? А перспектива зміни режиму роботи цілком реальна. Як повідомила директор Центру Галина Римарчук, на 2004 рік не передбачене фінансування. Заклад, який отримував гроші з держбюджету, «випав» з фінансування. Куди тільки не зверталася директор та батьки вихованців, намагаючись з’ясувати подальшу долю Центру — безрезультатно. Усюди казали: «Чекайте відповіді». — Проблеми з фінансуванням Центру ранньої соціальної реабілітації не лише у нас, на Волині, — каже Галина Вікторівна. — Така ж ситуація й в інших областях. Більше ста центрів стоять перед загрозою закриття, оскільки міські бюджети не мають коштів. Як мені повідомили в Луцькому міському управлінні праці і соціального захисту, питання про фінансування центрів ранньої соціальної реабілітації і, зокрема, єдиного на Волині аналогічного закладу, на розгляді у Верховній Раді. Якщо не буде прийнято поправки до Держбюджету 2004 року, то місцева влада не зможе знайти 800 тисяч гривень для утримання Луцького центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Отож, він, по суті, перестане функціонувати. Сподіваюся, що у державних мужів не підніметься рука, щоб забрати гроші в обділених долею дітей-інвалідів. Євгенія СОМОВА. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
