У читачів, напевно, виникне цікавість, звідки у волинського журналіста взялася родина у Польщі? Вервечка тягнеться з 1940 року. Молодшого брата моєї матері Арсена нова радянська влада звинуватила у зв’язках з ОУН...
Несподівана приватна поїздка до Польщі Життя постійно дивує нас несподіванками. Буває прикрими, рідше — приємними. Ще тижнів два тому з директором луцької виробничо-комерційної фірми “Магор” Миколою Михайленком ми навіть не були знайомі. І раптом щиро заприятелювали. Подружила нас несподівана далека подорож до Польщі. А починалося усе з невеликої замітки, яку принесла колишня працівниця нашої редакції Наталія Корнієвич. Повідомила, що директор згаданої фірми виграв на свою візитку на міжнародному туристичному салоні у Києві безкоштовний авіапереліт у Єгипет. Зателефонував Миколі Івановичу, щоб з’ясувати деякі деталі. Принагідно він обмовився, що через день вирушає у рекламний туристичний тур до Польщі в Нову Руду. Я стрепенувся: — В Нову Руду? Що біля Вроцлава? — Саме так. — У мене ж там зовсім поряд живуть два рідні дядьки по матері, велика рідня. — То які проблеми? — почув у слухавці. — Підсідайте до мене в машину і завезу вас до дядьків. Щоб пристати до заманливої пропозиції, довелося за півдня вирішити кілька проблем. І серед них головна: оформити візу до Польщі. Згадалась ремарка віце-консула щойно відкритого польського консульства у Луцьку Анджея Парадовського на недавніх Надбужанських журналістських дебатах у Ковелі: “Жоден волинський журналіст у черзі за візою стояти не буде”. Генеральний консул Войцех Галонзка, уважно вислухавши мою просьбу по телефону, висловився лаконічно: — Приїжджайте в консульство — через п’ятнадцять хвилин ви отримаєте візу. За півдоби ми перетнули пів-Польщі, до кордону з Чехією в узгір’ях Судет. На спідометрі авто досвідченого водія туристичної фірми “Магор”, якого звати Іваном, намоталося 780 кілометрів. Проте дядька, який давно і довго запрошував до себе в гості, вдома не застали. Він поїхав у повітове містечко Клодзко на урочистість з нагоди 85-ої річниці “нєподлєглості” (незалежності) Польщі. Не міг не поїхати. Йому в місцевому краєзнавчому музеї бурмістр Клодзка вручав медаль “За заслуги” як активісту і заступнику голови районової ради комбатантів і репресованих політичних в’язнів (є такі організації в Польщі, які не роз’єднують, а об’єднують усіх ветеранів війни). У читачів, напевно, виникне цікавість, звідки у волинського журналіста взялася родина у Польщі? Вервечка тягнеться з 1940 року. Молодшого брата моєї матері Арсена нова радянська влада звинуватила у зв’язках з ОУН. Хоч справді тих зв’язків, може, й не було. На той час мій двадцятирічний дядько ходив вчитися на кравця у сусіднє село Гать, що нині в Луцькому районі. Хтось із його недоброзичливців знайшов не ту голку у сіні. Арсена Нестеревіча запроторили в луцьку тюрму, де його на початку війни у червні 1941 року розстріляли енкаведисти із такими ж самими мучениками, як він. А діда із бабою і двома молодшими синами за рік перед тим вивезли у Сибір, точніше — у Казахстан, в Кустанайську область. Викинули серед глухого поля. Якась співчутлива росіянка, що раніше пізнала такої ж долі, пригріла моїх близьких родичів у своїй холодній землянці. У далеких і безлюдних казахських степах зістарились мамині батьки, а брати подорослішали. Старший від роду, Никанор, у 43-ому році попросився добровольцем у дивізію польського війська імені Тадеуша Косцюшка, що брала участь у визволенні Польщі від гітлерівців. Фронтові дороги звели мого дядька зі старшою за нього на кілька років панною Зосею. Вони одружилися, нажили спільно семеро дітей. Моя польська тітка пані Зося знала все про свого чловіка, не перечила, коли він запропонував їй відкликати з Казахстану батьків і молодшого брата, адже на Волинь не пускала їх тінь Сталіна. Згодом мій дядько Никанор став шанованим в окрузі війтом і паном Бронеком. Ніхто навіть не сумнівався, що він — не поляк. Щоправда, був один випадок, про який розповів мені відомий краєзнавець Михайло Киричук, автор кількох видань книги “Волинь — земля українська”. Треба ж було так статися, що Михайло Григорович поїхав у гості до свого польського приятеля, що мешкав у селі, яке належало до гміни, якою керував мій дядько Никанор, себто тоді уже Бронек. За паспортними нормами, необхідно було замельдуватися (зареєструватися) за місцем тимчасового проживання. Господар дав гостю завдання: з’ясувати, чи, бува, їх війт не є українцем? І розповів, як одного разу, коли вертались при якійсь оказії з Вроцлава, добряче підпили, то пан Бронек цілу дорогу співав українських пісень. Хтось йому дорікнув за це: — Невже війт не знає польських пйосенок? Дядько різко махнув рукою — як відрубав: — Отпердолься! І знову затягнув: “По-сіяла-а огірочки...”. Від душі поспівали ми з обома дядьками і цього разу: “Реве та стогне Дніпр широкий...”, “Коли малим збирався навесні...”. І, звичайно, не забули про огірочки. Не тільки співали про них, а й закушували. Не втримався, щоб не поцікавитись рецептом соління у другої дядькової дружини Чесі, молодшої за нього на 19 років. Пані Чеся усміхнулась і була щирою: — Це не до мене. Огірки солив Бронек. Цього року дядько відзначив з моєю польською дядиною срібне весілля. Коли до влади у Польщі прийшов Едвард Герек, одразу ж вдався до реформ. Дядька передчасно спровадили на пенсію, бо не мав відповідної освіти, зате мав купу дітей, яким треба було давати якусь раду. А за свою панствову пенсію міг їх щодня хіба що поїти гербаткою, тобто чаєм. Дядько перехитрив Герека і поїхав на заробітки до Америки. Чого тільки там не робив він у Чикаго, в інших штатах? Мурував, штукатурив, посуд мив, яблука рвав. У 55 років залишився вдівцем. За півтори доби приїхав з Америки, похоронив першу дружину, роздав зароблені долари дітям. І знову одружився. Моя наймолодша кузина (двоюрідна сестра) Кароліна — остання квітка його любові до життя. Як вони тішаться Кароліною! Направду, сумно було б без неї. Старший син дядька Янек живе у Вроцлаві, менший Манік — у Варшаві, дочка Тереза — у Кракові, четверо дітей — у канадському Лондоні (є таке місто за океаном) — Луцина, Тадік, Здзіха, Марися. П’ятнадцять внуків уже є в мого 81-річного дядька. Коли з’їдуться всі, то забракне ліжок у восьми кімнатах двоповерхового будинку у Войбужі в Дольношльонському воєводстві. Але якось завжди виходять із ситуації. Щоліта дядько мириться з приємними клопотами. О четвертій ночі перед від’їздом додому я раптом проснувся. На першому поверсі горіло світло. Коли спустився сходинками, побачив на кухні сяючі очі сивого дядька. Він місив тісто. Пожартував: — Ви згадали Чикаго? — Знаєш, надумав хліба спекти для своєї сестри, а твоєї мами. Дядьки передали через мене подарунки. Але найдорожчим серед них була хлібина, яку мама цілувала, мов руки брата. А ще розрізали для почастунку два польські яблука. Мама пригадала, як одного разу улюблений вчитель дядька Жукович в Білостоці подарував йому за старання в навчанні два великі яблука. Дядько Никанор дуже тішився тією винагородою. Але сказав: “Ми не будемо їх їсти, почекаємо, коли приїде Маня (тобто моя мама)”. Так і було. Запам’яталося. Назавжди. Але чому ж я зациклився на одному дядькові? Може тому, що він старший? Проте їх у мене два — там, у Польщі, майже за 800 кілометрів від серця нашої великої родини. Другий дядько, В’ячеслав, такий же рідний для мене. Йому — 75. Може, трохи був у житті щасливішим, бо почувався під крилом старшого брата. У нього троє дітей, але клопотів не менше. Зять середульшої дочки Юрек залишився без роботи, їздив на заробітки до Німеччини. Наймолодша донька Реня не знає, де знайти розраду, щоб вилікувати свого десятирічного Дарка від дивної хвороби — алергії. Поїхали сімейством через всю Польщу власним авто у Гданськ на консультацію до професорів, а назад верталися поїздом, бо машину вкрали у чужому місті. Ось так три дні поспілкувалися з родичами в Польщі, позгадували, що було добре і зле у житті. І знову розпрощалися. Під’їхав до дядькової хвіртки директор туристської фірми “Магор” Микола Михайленко, дуже задоволений, до речі, щедрим прийомом колег у Новій Руді. В дорогу! Старий, глухий дядьків пес Оман, який за своїх тринадцять років тричі мене тут зустрічав і, мабуть, востаннє проводжав, жалібно загавкав на прощання. Додому повернувся о пів на другу ночі. Дружина зустріла мене холодним зболеним поглядом. Запитав її: — А як здоров’я твоєї матері? — Позавчора похоронили. Отаке життя. Постійно спантеличує нас то радісними, то сумними, печальними несподіванками. Святослав КРЕЩУК.
