Минулої суботи Україна відзначила День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій.
Минулої суботи Україна відзначила День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. День цілком символічний, оскільки злочинні акції по винищенню українського народу тривали не день і не місяць, а роками. І лише тепер, через 70 років, міжнародна комісія по розслідуванню голодомору в Україні 1932—33 років визнала його злочином проти людства, який призвів до 12-мільйонних жертв. Ще три мільйони української людності комуністичний режим спровадив до Сибіру. Такими були наслідки насильницької колективізації, розкуркулення, денаціоналізації українців. У Луцьку біля стін колишньої тюрми відбувся мітинг-реквієм, присвячений дню пам’яті цих жертв. Представники влади та громадськості під зворушливий спів хору “Посвіт” поклали вінки та корзини квітів до Стели пам’яті, символічного хреста над захованими під асфальт могилами кількох тисяч наших краян, розстріляних енкаведистами у червні 1941 року. Духовенство УПЦ Київського патріархату відправило панахиду. До присутніх з коротким словом, навіть не підсиленим мікрофоном, звернувся заступник міського голови м. Луцька Святослав Кравчук, який цілком справедливо зауважив, що хоч день пам’яті на державному рівні й оголосили, але розважальні заходи, як це годилося б у день трауру, відмінити не повважали за потрібне. На цьому, власне, мітинг і закінчився, залишивши у більшості його учасників почуття невдоволення і болю. Адже серед них були й безпосередні свідки та жертви, і їхні правдиві свідчення, спогади у такий день були б цілком доречними. І якщо організатори мітингу так боялися за здоров’я цих уже літніх людей, котрі не можуть без сліз та сердечного болю згадувати пережите, та й не всі з них є професійними ораторами, то хай би ці спогади прозвучали у виконанні акторів. А молодше покоління, присутнє на мітингу, мало б нагоду бодай побачити живих свідків, щоб потім, ще через тридцять літ, розповісти про це своїм дітям. “Була форма, не було душі”,— так коротко висловилася одна із учасниць мітингу, яка перед тим показувала своїй співрозмовниці двері, з яких колись в’язнів тюрми виводили на прогулянку. Валентина ШТИНЬКО.
