Польська сім’я Івонни і Казімєжа Вржеснєвських перебралась жити в українське село, щоб… вирощувати тут квіти
Польська сім’я Івонни і Казімєжа Вржеснєвських перебралась жити в українське село, щоб… вирощувати тут квіти
ХЛІВ З… ЄВРОРЕМОНТОМ Коли ми почули відповідь Вржеснєвських на запитання, чому вони оселились на Волині, то не знали, чи плакати, чи сміятись. “Бо у вас ніц сє нє дєє”, – випалив Казімєж. У них під Варшавою, виявляється, “щось” діється, та так активно, що їм там аж тісно: крім власних доморощених конкурентів-квітникарів на порозі вже стоять і ноги витирають голландці із своїми дешевими квітами. От Вржеснєвські і вирішили перебратись туди, де на їхню думку “ніц” не робиться. В Україну, тобто. Сталось це майже три роки тому, коли вони відкрили у Володимирі-Волинському магазин, в якому продають квіти і насіння. Квіти на продаж, зауважимо, Івонна і Казімєж вирощують самі. Це, власне, і змусило їх обжитись у волинському селі Війниця Локачинського району. Хата, яку вони купили, була побудована ще в середині сімдесятих, але в ній так ніхто і не жив. Все заростало бур’янами, а в самому будинку навіть проросло чимале деревце. Власники цієї хати померли, а їхнім дітям, які у Війниці не живуть, ніяк не вдавалось її продати. – Поки не з’явились поляки, для нас цей будинок був справжнім головним болем, – прямо каже Війницький сільський голова Мирослав Базар. – Хата – недоглянута, вся у хащах – при трасі Луцьк—Володимир-Волинський. І як тільки через Війницю проїжджали якісь високі чини, аж до Президента, то нас одразу сварили за цей “ліс” при дорозі… Зараз від двометрових бур’янів нема і сліду. Щоправда, хата так і залишилась нежилою – подружжя ще не вирішило, відновлювати її чи побудувати на цьому місці нову. А живуть поляки поки у… хліві. Точніше у приміщенні, яке повинно було використовуватись як хлів. Бо після того, що ми називаємо євроремонтом, а Вржеснєвські просто ремонтом, хлів перетворився у красиве світле приміщення з цікавим дизайном. На першому поверсі – об’єднані вітальня з кухнею, на другому – спальня. Над входом до хати світяться гірлянди, а по драбині на другий поверх «дряпається» великий – майже у людський зріст – іграшковий святий Миколай, якого видно ще з дороги (вже готуються до зимових свят). Тож виглядає “хлів” доволі симпатичним і затишним помешканням. УСІ НА ЗАХІД, А ВОНИ – НА СХІД А буквально за кілька метрів за будинком стоїть те, заради чого усе і затівалось – теплиця. Проста, з дерев’яним каркасом, обтягнутим поліетиленовою плівкою, розміром 6 на 18 метрів. Всередині – кілька тисяч горщиків з рослинами найрізноманітніших сортів. – У Володимирі-Волинському у теплиці розміром шість на тринадцять метрів ми виростили 10 тисяч квітів, – розповідає Казімєж. – У минулому році був перший урожай. Але там теплиця стоїть на асфальті. А нам треба було розширюватись, от ми і вибрали Війницю. Село – при трасі, але найголовніше, що разом із житлом ми купили 25 соток землі. Зараз на цій ділянці закладено фундамент великої теплиці 9 на 45 метрів. Крім цього, поляки взяли в оренду ще 30 соток, а у планах взяти ще п’ятдесят. Схоже, на Волинь вони перебрались надовго. Дивно доволі. Через кілька місяців Польща буде в Євросоюзі, а ці диваки втікають від “унії” на Схід. – Прошу пана, наші поляки, якби могли, то б усі сюди приїхали, – посміхається Івонна. – Хоч наші друзі і знайомі спочатку страшенно дивувались нам: “Як – не боїтесь?”. Бо наша телевізія постійно показує про якісь вбивства в Україні, мафії. Але ми довго не вагались. З Казімєжем ми все життя їздили по Європі по заробітках. Займались гендлем. Хотіли трохи побачити світу і заробити грошей. І вважаємо, що якщо людина прагне чогось, має бажання, шукає шляхи їх втілення, то вона знайде себе у будь-якому куточку світу. А на Волині нам живеться спокійно, нормально. Щодо “спокою”, то тут можна зробити певні застереження, які подружжя, втім, вважає просто робочими моментами – знали ж куди їхали. Хоч несподіване відключення електроенергії їх налякало добряче – одна година без штучного освітлення теплиці дає майже тижневе запізнення у дозріванні квітів. Вже через двадцять хвилин після вимкнення Івонна і Казімєж були у райцентрі в електриків. – Світла нема – і всім байдуже, – дивується Казімєж. – А якщо тобі його треба, то ти сам і турбуйся… Електрику увімкнули швидко, але з Локач поляки привезли таки оберемок свічок. Було і ще одне “ЧП” – буквально через кілька днів після того, як побудували теплицю, хтось розрізав плівку у трьох місцях і вкрав з десяток горщиків. Але на загал, то найбільшим питанням для поляків поки що залишається мова. Українською вони розуміють все, а от говорити ще добре не виходить. Незнання мови, виявляється, навіть б’є по кишені. – Часто, як тільки бачать, що ми поляки, то ціну для нас піднімають удвічі. Доводиться на ринок брати когось із села. Але це явище можна назвати інтернаціональним, – визнає Івонна. – Наші поляки у себе теж не до всіх ставляться однаково. ПІДПРИЄМЦІ – ПОЛЬСЬКІ, ПРОДУКЦІЯ – УКРАЇНСЬКА Івонна не тільки за фахом – дизайнер-квітникар, а й з родини квітникарів. Її мама займається цією справою ще з 60-х років. А от Казімєж за професією – столяр. Але квітникарський бізнес йому теж припав до душі. Каже, що полюбив квіти. А без цього у їхній справі – ніяк. Рослини, як діти – потребують постійної уваги і догляду. Тому покинути село і навідатись у Польщу Вржеснєвські можуть хіба на одну добу. – Але вже через десять годин у мене на серці не спокійно – переживаю, чи щось тут не сталось, – зізнається Івонна. Поки що теплиця опалюється дровами. Але наступного року село буде газифіковуватись, і підприємці зроблять газове опалення. Вржеснєвські кажуть, що хоч вони поляки, але квіти їхні – цілком українські. Грунт вони купляють у Маневичах, насіння – у польсько-українській фірмі у Тернополі. На місцевому матеріалі працювати вигідніше – так можна уникнути зайвих проблем із митницею. Крім цього, такі рослини виростають акліматизованими до наших умов. Уже навесні подружжя планує відкрити у себе на подвір’ї постійно діючу виставку-продаж своєї продукції, а перед хатою побудувати “ставок з рибками”. А от заводити домашню живність – свиней, курей, гусей – вони не збираються. – Що ви, що ви, – махає руками Івонна. – Я на сусідських курей дивлюся зі страхом. Як – кури серед квітів? Або одне, або друге… Місцева влада підприємливими поляками задоволена. І не тільки тому, що з їх допомогою збулась клопоту з бур’янами. “Вчать наших людей, що з нічого можна зробити щось”, – каже сільський голова Мирослав Базар. – Але ж треба мати хоч щось, аби розпочати свою справу. А наші люди бідні, – зауважуємо ми. – Бідні? – перепитує Івонна. – Та у нашій Варшаві я такої моди не бачила, як тут у маленькому Володимирі-Волинському. І як можна казати, що українці бідні, якщо вони собі дозволяють три рази навесні пересівати поле?.. НІЯКОЮ КВІТКОЮ НЕ ПРИЧАРУЄШ Як і прийнято у Польщі, з односельчанами Вржеснєвські тримаються привітно і ввічливо, але особливо у їхні справи не вникають. Це називається поважати право на приватність. Однак, коли дізналися, що по сусідству живе старенький немічний дідусь, який змушений щодня їздити в райцентр на благодійний обід – не залишились осторонь. Тепер годують дідуся, навели порядок на його подвір’ї… Не йшли б, звичайно, так добре справи у подружжя, якби не було злагоди і розуміння між ними самими. Казімєж і Івонна – дружна сім’я. От тільки, зізнаються, за дітьми – 6-річним Міхалом і 19-річною Ренатою – сумно. Не мають змоги бачитись так часто, як би хотілось. …У хаті з квітів поставили лише вазон з великою папороттю. Кажуть, що папороть – на фінансове благополуччя. На любов не ставили нічого. – Якщо нема нічого в серці, – посміхається Івонна, – то ніяка квітка не допоможе. Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
