СОЛОДКИЙ І ГІРКИЙ СПОГАД

Поїзд підійшов до перону. Я вийшов з вагона. Сіявся холодний осінній дощ. Пасажири намагались швидше сховатися у приміщенні вокзалу. Я рушив слідом, щоб перечекати негоду. Поспішати було нікуди — дружина з сином гостювали у батьків.
Стояв біля вікна, перед очима мелькали люди. Раптом мій погляд зупинився, наче вдарився об якусь перепону. Напружено запрацював мозок, відновлюючи давні події та образи. Щось знайоме вловив я в одній молодій жінці. Невже вона?
Так, це була Леся. Знайомий, гордий профіль, світле, із золотавим відтінком волосся, повні, наче злегка припухлі, губи. І очі! Тільки в Лесі були такі очі — великі й глибокі. В них, здається, можна втонути. “Що вона робить в нашому місті?”— майнула думка.
Серце моє йокнуло. Я рвонувся до виходу і... зупинився. Нас розділяє відстань у чотири роки. І не тільки. Леся залишилася для мене недосяжною, далекою. Я сам її віддалив... І тепер я дивився, як підійшла вона до вагона, і, не озирнувшись, піднялась по сходинках. Поїзд рушив. А я стояв, не в силі зрушити з місця. Мене полонив солодкий і гіркий спогад.
Вперше я побачив Лесю в селі на весіллі свого друга. Мене вразили її серйозні, задумливі очі. Запросив на танець. Якусь мить дівчина вагалась. Потім мовчки кивнула. Ми вийшли у коло. І тут я розгледів її краще: золотаве волосся, бездонна глибина очей. Дівчина була така легка у танці! Тоді весь вечір ми були разом. Мене переповнювала радість, серце розкривалось назустріч кожному слову моєї нової знайомої. Пізно ввечері провів її додому. Розлучатись не хотілося. На моє прохання Леся погодилась ще трохи погуляти.
— Хочеш щось побачити? — запитала Леся, коли ми підійшли до пшеничного поля.
— Хочу,— сказав я.
Вона довірливо взяла мене за руку і повела стежкою, що бігла перед нами. І ось перед моїми очима те диво, яке хотіла показати дівчина,— лужок, оточений стіною пшениці. Посередині блищала вода, а довкола цвіли квіти.
— Яка краса!— не втримався я від захоплення.
— Я дуже люблю квіти,— сказала Леся. — І часто приходжу сюди, коли приїжджаю додому з міста. Дивися, які маки, волошки, ромашки.
— А ти серед них, мов мавка польова,— додав я.
Ми довго розмовляли, призначили побачення наступного дня. Наші зустрічі тривали цілий тиждень. Настав час розлуки.
— Знаєш,— сказала Леся. — Я повірила твоїм очам — такі очі не обманюють. Тому й вирішила показати тобі свій луг, як я його називаю. Захотілось подарувати його тобі з усіма квітами. Я ще цього ніколи не робила.
Я пішов у трави і нарвав цілий букет. Прощаючись з Лесею, просив: “Не забувай мене”. І вона відповіла: “Ніколи не забуду”.
Ми розлучилися, а діалог наш продовжувався. “Ти не забула мене?”— питав мій лист. “Пам’ятаю тебе і твій букет”,— відповідала Леся. “І я пам’ятаю тебе і луг, який ти подарувала мені. Ти — моя найчарівніша квітка. Я хочу бачити тебе”,— говорив мій лист...
Домовилися в листах, що зустрінемося, аби ніколи не розлучитися. Та зустрітись ніяк не випадало — все робота й робота. А якщо їхали додому у відпустку, то наші відпустки не співпадали. Тільки листи Лесі дихали зворушливим теплом.
Та ось у нашому цеху з’явилась новенька — чорнява дівчина з Карпат, на ймення Оленка. Ми зустрілися з нею у клубі, потім — у кінотеатрі. Вона була весела, жартівлива. Хлопці упадали за нею. Тільки жодному з них вона не давала переваги. А до мене (я це відчував) була особливо прихильною. І вже листи від Лесі залишаються без відповіді, даленіє її голос, а згодом і зовсім стихає.
... І знову грали музики. Тепер на моєму весіллі. Хазяйкою до хати я ввів горянку Олену. Хотів, щоб назавжди поселились в ній сміх і радість. Незабаром і синочок наш народився, Сергійком його назвали. Все в нас було, та чогось таки не вистачало.
— Давай біля хати квіти посіємо,— запропонував якось дружині.
— А який толк з тих квітів,— заперечила вона. — Краще посадимо полуниці — Сергійкові ягоди будуть.
Одного дня я поїхав за місто. Зібрав у полі і привіз дружині букет квітів. У тролейбусі вони прив’яли, пелюстки маків на деяких стеблах обсипалися, ромашки схилили голівки.
— Що це за віника ти привіз?— запитала Олена і жбурнула квіти на сміття.
Я згадав Лесю і той луг, який вона подарувала колись мені. З думки не йшло пекуче: “Ти сам втік від свого щастя”.
Галина ПЕТРИЧ. Луцький район.