«Били задля розваги, бо «х**ол»

Андрій Старинщак, який охороняв ЧАЕС, перебував у полоні від першого дня вторгнення - 678 днів. Після обміну він обдзвонює родини бранців, з якими був в одній камері. Він запам'ятав 23 прізвища і телефони рідних, бо його родина, як ніхто знає, що таке чекати і не мати звістки про рідну людину майже два роки.

Про це йдеться у сюжеті кореспондентки ТСН Ірини Маркевич.

Окупанти катували українців тільки через те, що вони українці

Андрій Старинщак майже два роки пробув у заручниках у росіян. Майже весь час у найжорстокішій колонії в одній з прикордонних областей Росії. Українця били кожного дня просто через те, що він українець. 

«Це просто за то, що ти, як вони казали, «хахол», - згадує ексбранець.

Андрій Старинщак повернувся в Україну 3 грудня. Через наслідки побоїв він кожного дня проходить обстеження і операції. Йому вже вирівняли розтрощену перегородку в носі і видалили кісту - нарешті можна дихати нормально. А що робити з суглобами і ногами, медики ще не до кінця розуміють. Через щоденні побої, множинні травми і застарілі гематоми - Андрію важко ходити.

Андрій охороняв ЧАЕС і його викрали російські терористи

В полон Андрій потрапив з першого дня повномасштабного вторгнення. Нацгвардієць охороняв Чорнобильську АЕС. Коли терористи РФ відступали, усім полоненим на голову надягли мішки, закували в наручники і вивезли до Білорусі.

Для українців було окреме СІЗО, каже Андрій нікого крім полонених там не було. На допитах, намагалися вибити хоча б з когось зізнання, що на Чорнобильській атомній була таємна лабораторія.

Коли зрозуміли, що вибити зізнання не вдасться, над полоненими знущалися для розваги, каже Андрій. За 678 днів полону дозволили один раз написати листа до дому , точніше - три рядка російською, які проходили цензуру.

«Там було написано - жив, здоров, все хорошо. Я дивилась на той лист, я розуміла, що це він написав», - каже дружина Андрія Вікторія. 

 Дружина Вікторія 2 роки чекала Андрія з полону, а син плакав, коли дізнався про обмін

Вікторія увесь час разом з сином Ромою чекали на тата. Віка майже два роки в машині возила з собою комплект одягу для Андрія. З надією, що кожен наступний день, може принести новину про обмін. Вікторії приснився сон - що вона зустрічає чоловіка із рожевим волоссям. 

І вона пофарбувалась у рожевий, деякі оточуючі почали дивитися на неї, як на божевільну, але їй було все одно. 3 січня коли стало відомо про обмін, вона мала доступ до списків, але не побачила там рідне прізвище - Старинщак.

«Коли я побачила списки, я сиділа в машині, кажу - Боже, будь ласка, ну хай він вийде з автобуса. Немає списках, але хай вийде з автобус», - згадує Вікторія.

І Андрій вийшов - худий, він втратив 27 кілограмів в полоні, виснажений, в тюремній чорній робі. Вікторія його впізнала тільки по очах. А син Рома побачив тата лише після тижня лікування.

«Коли він почув, що тато в Україні він впав на коліна посеред кімнати і почав плакати», - каже жінка. 

Андрій звикає до цивільного життя

Коли Віка з Андрієм вперше вийшли з лікарні у місто, він насамперед заходів купити нові обручки, але максимально схожі, на ті що були. Обручка Андрія дісталася мародерам з російського СІЗО. Після всього, що вони пережили - Андрій і Віка планують повінчатися.

Поки що Андрій тільки звикає до цивільного життя. Організм ще досі живе за розкладом в'язниці, ще досі руки самі схрещуються за спиною, як у СІЗО.

Андрію досі не віриться, що він може виказувати свою думку, обирати, те що йому до вподоби - не так легко стерти з пам'яті майже два роки, протягом яких тебе хотіли зламати.

Адаптація і реабілітація у Андрія буде довгою. Крім лікування Андрій обдзвонює родини тих, з ким був поруч у камері. Нічого не можна було записати. Всі прізвища, номера телефонів рідних полонених Андрій тримає в пам'яті.

Андрій розуміє, що означає такий дзвінок для рідних. Бо коли виходили ті, хто бачив Андрія в полоні і дзвонив Вікторії - це допомагало не втратити віру, що рано чи пізно вона дочекається обміну, де серед звільнених будуть її рідні очі.