Уже понад десять років фермер і підприємець Леонід Терпелюк з Рожища надає житло та роботу колишнім засудженим, п’яницям і наркоманам...
Уже понад десять років фермер і підприємець Леонід Терпелюк з Рожища надає житло та роботу колишнім засудженим, п’яницям і наркоманам.
ЗА БЛАГОДІЙНИЦТВО ПЛАТИЛИ КРАДІЖКАМИ – Ви не перші, хто запитує мене: “Навіщо?”, – каже Леонід Володимирович. – Якось до мене приїхали міліціонери з перевіркою. Був серед них і мій колишній шкільний товариш. І він теж мене питає: “Навіщо вони тобі, Льоню?”. Тоді у мене жило два чоловіки, які вийшли з тюрми. Я відповів: “Ти все одно не зрозумієш навіщо. Тому поясню тобі твоєю, міліцейською, мовою. Ці двоє колишніх засуджених, один з яких – рецидивіст, зараз сидять у хаті і співають під гітару пісні. Це значить, що на два колишніх злочинці менше ходить по вулиці, і на якусь долю відсотка людям спати спокійніше”… Далеко не завжди знайомства з цими людьми закінчувались добре. Багато хто з них знову брався за старе: не раз і самого Леоніда Володимировича обкрадали. А він все одно знову і знову відчиняв двері свого помешкання колишньому зеку чи алкоголіку, хоч це й кидало тінь на нього і його фірму. – Є важливіші речі: доля людини, її майбутнє, її душа, – каже Терпелюк, хоч і зізнається, що у сімдесяти відсотках нічого не виходило. – Тоді що це – просто дешева робоча сила? – запитуємо. – Повірте, у мене достатньо працівників. А ці люди знаходять у мене насамперед притулок, дах над головою, їжу і ту таки роботу, за яку отримують гроші. Найважливіше – вирвати їх з колишнього середовища. Коли на хуторі за 25 кілометрів від Рожища Леонід Терпелюк організував фермерське господарство, то його батько перебрався жити туди. Саме у цьому господарстві – подалі від спокус – і отримували притулок колишні зеки. На фермі вони жили, працювали, адаптовуючись до волі. І батько Леоніда Володимировича жив разом з ними, проповідував Біблію, наглядав і навіть варив їм їсти. На господарстві постійно перебувало від одного до чотирьох людей (за ці роки тимчасово у них проживало понад п’ятдесят “колишніх”). Для когось з них цей своєрідний курс реабілітації закінчувався тим, що чоловік поривав з попереднім життям, а для когось усе закінчувалось зривом. Траплялось, що таке сусідство викликало незадоволення хуторян… І ось рік тому до Леоніда Володимировича попросився Андрій Медведєв. Попросив не притулку, а дозволу допомогти. ВІД НАРКОТИКІВ УТІК В… КПЗ Андрій – колишній наркоман з 18-річним стажем. Сам каже, що наркомани стільки не живуть. Його “врятувало” те, що він чотири рази сидів, провівши за гратами загалом десять років. Коли у 1997 році вийшов після останньої відсидки, йому було 35. І після цього знову – наркотики, життя без сенсу, виснажені тіло і душа… – Я розумів, що це дорога в нікуди. Але зупинитись було не в моїх силах, – розповідає Андрій. – І якось, розмірковуючи над своїм непутящим життям, до мене прийшла ідея: щоб позбутись наркотичної залежності, мені треба ізолюватись. Але де? У наркодиспансері? В тюрмі? Усюди можна було знайти наркотики. І я вирішив попроситись в одиночну камеру в КПЗ. Дільничний міліціонер був в шоці: – Ти перший, хто туди проситься… Але Андрія зрозумів і допоміг. Оформив “дрібне хуліганство” – нецензурну лайку на автозупинці, і “закрив” Андрія на 15 діб. – Серед тих, кого саджають в КПЗ, – продовжує Андрій, – є категорія людей, до яких застосовують жорсткіші умови утримання – не випускають з камери, не виводять на роботи. Це люди, схильні до втечі, ті, яких раніше уже затримували. Їхні прізвища у журналі записують іншим кольором – червоним. Я це знав, і попросив записати мене червоним кольором, бо розумів, що буду вириватись. “Біситись” Андрій почав уже на другий день. Почалась ломка. Пояснював, що він сам сюди попросився, благав дозволити вийти за продуктами, погрожував – на чергового не подіяло нічого. Андрій був “червоним.” Корчився від болю на підлозі, безсилими руками намагався вирвати грати… Аж раптом помітив на підвіконні книжку. То була Біблія. Він і до цього не раз її читав: до Андрія, як і до інших його знайомих наркоманів, приходили віруючі люди, говорили про Бога. Їх Андрій спочатку серйозно не сприймав, але читати Святе письмо полюбив. Зазвичай після того, як наколовся, говорить, брався за Біблію… І ось ця книга потрапила йому на очі. І… в цей момент у його житті змінилось все! До цього рішення позбутись залежності було прийнято розумом. А в ту мить рішення він прийняв і серцем. Андрій раптом впав на коліна і почав кричати: він просив Бога благословити його. А ще через якусь секунду “вирубався”. Він проспав 15 годин, хоч в такому стані наркоман не може спати більш як півгодини. А коли прокинувся, на душі було легко і радісно. – Так, ніби у мене в середині засвітилась неонова лампочка, – каже Андрій. “Світилось” розуміння: він позбувся залежності. Місто у Донецькій області, де жив Андрій, – одне з вимираючих, “неперспективних”. Люди залишають квартири і виїжджають. Помешкання там можна купити практично задарма. Квартиру Андрій придбав усього за… триста гривень. Влаштувався працювати кочегаром і поступив у Донецький християнський університет. ДОПОМОГТИ ОДНІЙ ЛЮДИНІ – ЦЕ ВЖЕ НЕМАЛО – Я давно уже відчував потребу у чоловікові, який би займався виключно людьми, які приходять до нас за допомогою, був їхнім духовним наставником. І шукав саме таку людину, як Андрій, – каже Леонід Терпелюк. – Фаната своєї справи. Людину, яка сама пройшла через усе це – наркоманію, тюрму. І Бог почув мої молитви. – Те, що я буду працювати саме в реабілітаційному центрі, я вирішив ще в стінах університету. Питання тільки стояло: де? – розповідає Андрій. – Ще під час навчання я побував у кількох християнських реабілітаційних центрах і зрозумів, що такі центри повинні бути, по-перше, стаціонарними, а, по-друге, на самофінансуванні. Бо коли людина заробляє сама на себе, це робить її серйозною і відповідальною, допомагає перебороти саму себе. Також я переконаний, що людині, яка побувала за гратами, почати нове життя без Бога неможливо. Тому коли я дізнався про Леоніда Володимировича, одразу ж написав до нього… Колись у назві центру “Милосердя” було слово “реабілітаційний”, але потім у центрі повважали, що це слово є некоректним, і замінили його на “християнський”. Віднедавна Християнський центр “Милосердя” отримав приміщення: Леонід Терпелюк викупив будівлі колишнього заводу залізобетонних конструкцій у Рожищі. На його території зараз постійно проживає четверо колишніх засуджених. Тут же люди мають роботу – підприємець облаштовує пилораму, цех з виготовлення будівельних блоків. Однак у центрі відмовились від оплати праці “живими грішми” людям, які тут проживають. – Я сам чотири рази звільнявся з зони і перше, що робив, – випивав, – пояснює Андрій. – А це перший крок до попереднього життя. Тому на початковому етапі відмовлятись від “живих” грошей – виправданий крок. З цим погоджується і Борис – 46-річний чоловік з Уралу, який у центрі перебуває уже п’ятий місяць. Із своїх 46 років 24 він провів за гратами. Сів в одній країні, а вийшов в іншій. Зізнається, що коли опинився на волі, не знав, куди подітись, і навіть подумував про те, як повернутись в тюрму, але, на щастя, побачив по телевізору репортаж про фермера, у якого можна знайти прихисток… На зароблені гроші мешканці центру можуть взяти будь-який товар у магазині, що належить Леоніду Терпелюку. Будь-який, крім, зрозуміло, горілки і тютюну, які тут, втім, і не продають. Хоч, бувало, придбану у магазині ковбасу “клієнт” центру йшов і обмінював на пляшку. – Робота з людьми – це не математика, тут не підрахуєш, – говорить Андрій. – Але наша праця не марна навіть у тому випадку, якщо ми зможемо допомогти хоча б одній людині... P. S. Після центру ми поїхали у пологовий будинок. До Тані, дружини Андрія, – третя дитина сім’ї Медведєвих повинна з’явитись уже в Рожищі. Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів.
