УКРАЇНСЬКА МОВА ПРИРЕЧЕНА ЗНИКНУТИ

Коли ЮНЕСКО (ООН з питань освіти, науки і культури) оприлюднило список мов світу, які зникли, зникають або яким загрожує зникнення, то в Європі таких мов виявилося рівно 50. Гадаю, небагато людей чули про менську, галісійську, фрізьку, фріульську, ладинську, гельську, нижньолужицьку і верхньолужицьку, лівську мови. Вони належать маленьким (за кількістю людей) народам. Серед цих мов у сумному списку опинилися дві мови, де кількість людності, яка розмовляє ними, перевищує мільйон. Це мови українська і білоруська.
Вони віднесені до мов, яким загрожує зникнення. Подібні списки ЮНЕСКО публікує щодесятиліття. І кожного разу в них кілька мов переходять із розряду тих, яким загрожує зникнення, в розряд тих, які зникають. А ті, які зникають, в категорію тих, які вже вважаються зниклими. Ось так. При складанні списків ЮНЕСКО критерій “мови, яким загрожує зникнення”, визначається дуже просто — по тому, що кількість носіїв даної мови зменшується. Як не прикро, але саме так відбувається з українською мовою.
Цей процес призупинився на початку 90-их років минулого століття, відразу після проголошення незалежності. Нині він знову взявся набирати оберти. І це прикрий достовірний факт. На жаль, мимоволі задумуєшся, чому так сталося в державі, яка є вже майже 12 років незалежною, де мова титульної нації — українська — згідно з найвищим державним законом — Конституцією — є державною. Не мовою національної меншини, а саме державною. І тут я згадую, як кілька знайомих російськомовних лучан наприкінці 1991-ого — на початку 1992 року раптом почали розмовляти українською. Виявляється, не забули! Причому серед них, пригадую, були не лише етнічні українці, а й росіянка і навіть білорус за паспортом. Та минув рік-другий і вони знову перейшли на російську. Чому? Та тому, що, як сказав відверто один з них, помилково “гадали, що держава Україна змушуватиме всіх, хто тут живе, розмовляти українською, як у країнах Прибалтики, що без української мови нічого не досягнеш”.
Виявилося — можна досягти. Більше того, держава не вельми й питає, якою мовою ти спілкуєшся не те, що на вулицях чи в крамницях, а й в державних установах. У державі знати державну мову і виступати нею ну ще обов’язково Президенту і Прем’єр-міністру. А ось уже першому віце-прем’єру не обов’язково, що й демонструє нам Микола Азаров. Кажуть, він найняв було репетитора, коли кандидатура кілька років тому розглядалася на прем’єрську посаду. Не вийшло, то навіщо якась там мова? Уявляєте, щоб перший віце-прем’єр Франції розмовляв і виступав німецькою?!
Мої ж сумні роздуми спричинені ратифікацією Верховною Радою “Європейської хартії регіональних або меншинних мов”. Значення цієї події можна порівняти хіба з вибухом на ще одній АЕС (Боже борони!) на території України. Та й то, мабуть, це завдало б українській нації меншої шкоди. І ось чому. Хартія ця за змістом доволі нібито прогресивний документ. Більше того, деяким невеликим за кількістю народам вона суттєво прислужилася. У тій же Великобританії 1996 року на острові Мен помер останній місцевий житель, який розмовляв менською мовою. Але перед смертю з ним працювала ціла державна комісія, яка записувала слова, що надиктовував старий. І було створено комісію по відродженню менської мови (однієї з древніх, кельтських мов). А на півострові Корнуолл держава Великобританія профінансувала товариство відродження корнуолльської мови, яка стала мертвою ще в першій половині ХХ століття. У Франції з’явилися недільні школи, де вивчають бретонську, баскську, провансальську, ельзаську, бургундську мови. У Німеччині відкрилися початкові класи на фрізькій мові, мові народу, який живе на Фрізьких островах і північно-західному узбережжі ФРН.
Можна порадіти б і за національні меншини в нашій державі. Та якось не радіється, бо не побачив у списку тих мов, яким надаватиметься допомога, караїмської чи кримчакської мов. “А навіщо?”— очевидно, повважали наші чиновники, а за ними й народні депутати, адже караїмів у Криму п’ять чи шість сотень, а кримчаків (не плутати з кримськими татарами) й того менше — зо дві сотні. На них просто махнули рукою. Зате поряд з болгарською, угорською, румунською, грецькою, кримсько-татарською мовами в розряд регіональних і меншинних мов віднесена російська мова. Так хочемо подобатися одночасно і Європі, і Росії.
Що це означає — чітку відповідь дає сама Хартія. В ній сказано, що в регіонах, які є адміністративними одиницями, при наявності 100 і більше тисяч населення, яке розмовляє регіональною чи меншинною мовою, повинні діяти школи на цій мові і діловодство, судові справи вестися теж цією мовою. В Україні областей, в яких росіян понад 100 тисяч — 11. Отож, в тих областях документи, судочинство може бути переведено на російську, чи вестися паралельно нею. А що це означає в умовах України, особливо Східної і Південної, гадаю, і пояснювати не варто.
Тепер, ведучи справи в суді, в державних установах і т. д. російською мовою, цією ж мовою викладання навіть у формально українських школах і вузах, чиновники і педагоги не будуть виправдовуватися, а мають повне право посилатися на Хартію. Ні, я зовсім не проти того, щоб росіяни, які живуть в Україні, розмовляли рідною мовою. Але вони й так мають це право й успішно його реалізовують і це їм дає та ж десята стаття Конституції України, яка проголошує українську мову державною. Однак ця ж Європейська хартія чітко визначає, що є регіональною чи меншинною мовою. Це мова, розповсюджена лише в конкретному регіоні, яка є меншинною і в цілому як мова щодо мов цієї та інших держав, де вона розповсюджена. Російська ж мова є державною в Російській Федерації, другою державною мовою є в Білорусі й мовою міжнаціонального спілкування в Казахстані. Отож, вносити її до переліку мов, які в Україні має захищати “Європейська хартія прав регіональних і меншинних мов” не було жодних підстав.
І все ж занесли. Трапилося це, звісно, окрім оглядання на Росію, ще й тому, що депутати з Донецької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської, Одеської та деяких інших областей, Криму хотіли сподобатися своїм виборцям і думали про майбутні вибори. Але мене особисто, як і ще багатьох волинян, вразило те, що за Хартією разом з цими депутатами з російськомовних регіонів та лівими з інших областей голосувала і волинянка (чи вже остаточно киянка?) Катерина Ващук. Шановна Катерина Тимофіївна в численних радіо- і телепередачах, інтерв’ю говорила, як вона любить свою рідну мову, народні традиції, пісні й т. д., як хоче, щоб духовно збагачувався наш народ. То чому ж вона голосувала за те, щоб, по суті, цей народ так і залишився сільським, загнаним у мовну резервацію у власній державі?
А що так буде, засвідчує приклад чималої кількості держав, колишніх колоній. У 60-і роки в Африці масово отримували незалежність британські й французькі колонії. Але вони поряд з своїми мовами тимчасово, як тоді вважали, називали офіційними чи державними — мови колишніх метрополій, поки, мовляв, власні розвинуться, як слід, та щоб не відлякувати спеціалістів з Європи. І що ж? Лінгвісти сумно констатують, що, навпаки, кількість тих, хто розмовляє на державних мовах фульбе, банту, сонгаї, йоруба, суахілі, кірунді, тсвана та інших зменшується з кожним роком, а чиновники африканських країн їх не знають взагалі. Африканська країна Ботсвана за територією така ж, як Україна (603,7 тис. кв. км у нас і 600,4 тис. кв. км — у них), тільки населення у Ботсвані менше. Але мене, як то кажуть, наче громом ударило, коли я прочитав в енциклопедії, що у Ботсвані державні мови — тсвана і англійська. Мовою тсвана розмовляють переважно в сільській місцевості. І це при тому, що даний народ — сетутсвана —становить понад 70 відсотків населення країни. Теж знайомий відсоток, чи не так? А ось свідчення англійського лінгвіста Девіда Кінгстона: “На жаль, записати носіїв місцевих говірок не вдалося ні в Габороне (столиця — В. Л.), ні в Сєрове (друге за величиною місто — В. Л.). Довелося їхати у поселення в пустині Калахарі”.
І ще одна разюча схожість з Україною. Тепер уже європейська країна — Ірландія. Сухі дані з тієї ж енциклопедії засвідчують: Ірландія поділяється на 26 графств. У чотирьох з них на заході держави переважає ірландська мова, ще в шести — приблизний паритет ірландської і англійської, а в решті 16 графств — абсолютна перевага англійської. Відомо, що наприкінці ХІХ століття носіїв ірландської мови лишилось десь 10 відсотків від загальної кількості населення. Та в результаті діяльності численних патріотичних товариств на момент проголошення незалежності в 1921 році дві третини населення вже розмовляло рідною мовою. Але в конституцію благодушно записали, що англійській мові надається статус якнайбільшого сприяння. І що ж? Через 30 років у конституції з’явилася зміна, що в Республіці Ірландія дві державні мови — ірландська і англійська. До чого це привело — читайте вище.
Деякі ж держави вчинили інакше. На момент проголошення незалежності Чехословаччини тільки 20 відсотків чехів розмовляли рідною мовою, решта — німецькою. Але переведення освіти, культури, всіх сфер державного життя на чеську дало вражаючі результати: через 20 років уже 88 відсотків чехів розмовляли чеською. Чиновник, що сказав до відвідувача фразу німецькою, на перший раз отримував штраф у тисячу крон, на другий — звільнявся з роботи без права перебування на державній службі протягом 5 років.
Щось подібне застосували в Естонії і Латвії. Та росіяни чомусь не поспішають виїжджати звідти. Кількість тих, хто вивчає латиську та естонську й складає екзамен, аби стати повноправним громадянином, щороку зростає ледь не в геометричній прогресії. Стихли мітинги й демонстрації на захист “великого и могучего”. Бо зрозуміли — держава твердо стоїть на сторожі інтересів власного народу і ніякою демагогією її не проб’єш. А мовою меншини, яка потребує захисту, в Латвії визнано лівську мову — мову маленького прибалтійського народу, якою тепер розмовляє менше тисячі чоловік.
Наприкінці ще ХІХ століття український публіцист і громадський діяч Володимир Антонович писав: “Кажу тому дядькові, що ніхто не зобижатиме ні його, ні його вкраїнську мову, не посягатиме на неї, коли матимемо свою власну державу, де нарід не тремтітиме ані за хліб, ані за мову”. Виходить, досі не маємо такої держави?
Володимир ЛИС.