ОТАК І ЖИВЕМО: а свого цураємось...

Троє дівчат і юнак, облюбувавши передні сидіння напівпорожнього автобуса, що прямував до Львова, жваво й голосно продовжували розмову, частенько вплітаючи польські слова і фрази.

Стало зрозуміло, що їдуть вони до Польщі, де навчаються, здавати іспит. Листали конспекти й повторювали окремі питання. Іспит, вочевидь, мав бути з історії Польщі. Тож, контролюючи один одного, студенти розповідали про видатних історичних осіб сусідньої держави, політичних діячів новітньої історії, називали дати важливих рішень. Слід було знати й державний гімн і навіть... польські міста поза територією Польщі.
Одна із студенток ні разу не запнувшись, проказала польською текст гімну, на що юнак зауважив:
— Ну, ти даєш! Я свого гімну, крім першої строфи, напам’ять не знаю! Подумалось, що це, на жаль, не просто бравада. Бо навряд чи так само досконало ці молоді люди вивчили історію України. І так, як розповідали біографію Лєха Валенси, змогли б розповісти життєпис, скажімо, В’ячеслава Чорновола чи Пилипа Орлика.
Ні, я зовсім не проти, щоб молодь добре володіла іноземними мовами і була обізнана з історією та культурою інших народів. Але при цьому, щоб не забували Кобзаревого заповітного: свого не цурайтесь!