ФРОНТОВИК, ЩО ВВАЖАВСЯ ЗАГИБЛИМ, ОБ’ЯВИВСЯ В... МАНЧЕСТЕРІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92

ФРОНТОВИК, ЩО ВВАЖАВСЯ ЗАГИБЛИМ, ОБ’ЯВИВСЯ В... МАНЧЕСТЕРІ

Чи справді у селі Борохові в Ківерцівському районі на місці пам’ятника вирішили спорудити бар? І чому список загиблих односельчан поменшав на двох осіб?

Голос у телефонній трубці переривався від хвилювання:
– У селі Борохів, що в Ківерцівському районі, знесли пам’ятник загиблим односельчанам, а на тому місці будують бар! Хіба за те ми воювали,— обурювався чоловік,— щоб сьогодні любителі збагатитися споювали село, і так доведене до ручки безголовою владою?! Коли б я свою ногу не залишив під Берліном, я б обійшов усі інстанції, щоб не допустити наруги над пам’яттю загиблих односельчан. А так — одна надія на вас, журналістів “Волині”. До вас прислухаються, вас і в Києві читають...
Ми, як могли, заспокоїли фронтовика 1919 року народження, який попросив не називати його прізвища в газеті, оскільки боїться, щоб не було прикростей у його родичів, котрі проживають в селі. Сам же він нині мешкає у столиці, у Борохів приїжджає зрідка, лиш у гості.
Нам здалося трохи дивним, що ніхто із борохівців не “просигналізував “про наругу над пам’яттю односельчан”, як сказав наш телефонний співрозмовник, хоча він пояснив це тим, що люди в селі налякані. Тож ми вирішили прояснити ситуацію на місці.
При в’їзді в село на узбіччі дороги й справді побачили залишки фундаменту, а поруч — новобудову у стадії завершення. Проте, багаторічний голова Борохівської сільради Валентина Демедюк була вельми здивована, почувши про “наругу над пам’яттю загиблих односельчан”. І виклала нам своє бачення ситуації.
... Десь у 60-их роках минулого століття, коли прокладали до села дорогу, вирішили впорядкувати придорожній болотистий закуток, розбили там сквер і спорудили пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній односельчанам. Не повернулося їх із фронтів 97.
Спочатку все виглядало дуже гарно, та оскільки пам’ятник спорудили, мабуть, не з найкращих матеріалів, то з часом він почав інтенсивно руйнуватися. Кілька разів його ремонтували, але це зараджувало справі не надовго. Оскільки пам’ятник стояв біля траси, то керівництво передового на той час колгоспу “Слава” отримало постійний головний біль.
Врешті-решт, наприкінці перебудови, коли не стало ні грошей, ні ідеологічного тиску, пам’ятник набув зовсім жалюгідного вигляду. У 1993 році громада прийняла рішення знести його і збудувати інший, у центрі села, біля сільради. Проектуючи новий монумент, врахували побажання старших борохівців, щоб на ньому обов’язково був хрест, про який православний люд у часи атеїзму не міг і мріяти.
Це побажання було враховане, пам’ятник спорудили на тлі рядка плакучих верб, урочисто відкрили, освятили. На плитах були викарбувані імена усіх загиблих односельців. Щоправда, позаторік чиясь злочинна рука посягнула на, здавалося б, нетлінну пам’ять предків. Плити з іменами фронтовиків, виготовлені з кольорового металу, були вкрадені, а зловмисників так і не виявили.
Однак, щороку в День Перемоги сюди, до мовчазної варти вічнозелених модрин і плакучих верб сходиться чи не все село. Голова сільради Валентина Іванівна Демедюк зачитує список полеглих. Усіх. Поіменно... А на її робочому столі у спеціальній “воєнній” папці найрізноманітніші дані про фронтовиків, загиблих і живих учасників війни, вдів... Борохівці склали свої голови у Вітебській області Білорусі, на Полтавщині, в Ленінградській області Росії, у Східній Пруссії, в Польщі, Литві, Латвії, Естонії... Щоправда, кілька літ тому список полеглих несподівано... зменшився аж на дві особи. Двоє борохівців, які вважалися загиблими на фронті, об’явилися в час незалежності у далекому зарубіжжі.
Серед них — і Микола Пилипович Озюк, до речі,— родич сільського голови. Якось родина отримала звістку із Закарпаття, куди приїхав погостювати земляк із Манчестера. Він і повідомив, що Микола Озюк живий-здоровий і проживає в Англії. Його дружина Василина, яка всі ці роки оплакувала чоловіка, не дочекалася несподіваної звістки якихось шість місяців. Так і відійшла у вічність, нічого не знаючи про долю батька своїх дітей, яких довелося ставити на ноги самотужки.
А він, через багато літ наважившись приїхати до Борохова, щоб побачити синів, оповів свою сумну історію. Їхня частина воювала у Прибалтиці. Якось під час бою вони з товаришем у лісі заблукали. Остерігатися ж доводилося не тільки німців, а й місцевого населення, яке далеко не завжди сприймало радянських солдат як визволителів. Втративши будь-які орієнтири, довго йшли лісом, що називається, куди очі бачать, аж поки їх не зупинив грізний оклик: “Хальт!”. Потім полонені опинилися у пересильних таборах, де почули, що, повернувшись додому, вони обов’язково опиняться вже в інших таборах як зрадники батьківщини. Маючи можливість обирати, вибрали вільний світ і, здавалося, вічну розлуку з рідними. За радянських часів боялися дати про себе знати, щоб не завдати їм прикрощів. Адже в ті часи кожен лист з-за кордону “удостоювався” пильної уваги КДБ.
Микола Озюк влаштувався працювати на залізниці, довго не заводив сім’ї, вочевидь, сподіваючись в душі на якісь зміни. Зрештою одружився з ірландкою, та дітей з нею не нажив.
Тож уже дорослі його сини — Богдан і Микола — довідалися, що у них в Англії є батько. Гостювали у нього в Манчестері, але повернулися на Волинь із думкою, що нема у світі кращого місця, ніж рідна земля.
Зо три рази гостював у Борохові й Микола Пилипович. До всього придивлявся, усе йому тут вдивовижу, все невтямки, чому на таких багатих землях так бідно й тяжко живуть його земляки? Вони ж помітили, що, втративши рідну землю, чоловік, вочевидь, так і не набув нової батьківщини, бо в розмовах називав місця свого перебування не інакше, як “тут” і “там”.
Перебуваючи в Борохові, ще раз мали нагоду переконатися, що пам’ять про минуле нетлінна, принаймні, доти, доки живуть його свідки та їх спадкоємці. Але вона у кожного своя. Шануючи небайдужість і біль ветерана, котрий зателефонував до редакції з приводу знесення пам’ятника, ми все ж змушені засвідчити, що в Борохові із належним пошанівком ставляться до свого минулого. І насамкінець хочемо уточнити: у запущеному придорожньому сквері, який викупив підприємець із Ківерців, будується таки не бар, а продуктовий магазин. Про це нам повідомила сільський голова. Тут обладнано невеличку автобусну зупинку, а навпроти того місця, де стояв пам’ятник, поставлено хрест-фігуру. Либонь, після завершення будівництва набуде пристойнішого вигляду й довколишня територія.
Валентина ШТИНЬКО.

Передрук або відтворення у будь-якій формі матеріалів, розміщених на інтернет-сторінці «Волинь-нова» volyn.com.ua, без письмової згоди видання заборонено.

зроблено в Ideil