У дерева, як і в людини, своя доля. Ось і ця черешня, коли б зросла на сільському обійсті, могла б «щоліта годити ягодами дітям», як співається у відомій пісні. Але її посадили під вікнами міської багатоповерхівки у невеличкому квітнику. Виросла гінкою, щовесни рясно цвіла й давала щедру зав’язь...
У дерева, як і в людини, своя доля. Ось і ця черешня, коли б зросла на сільському обійсті, могла б «щоліта годити ягодами дітям», як співається у відомій пісні. Але її посадили під вікнами міської багатоповерхівки у невеличкому квітнику. Виросла гінкою, щовесни рясно цвіла й давала щедру зав’язь.
Ягоди були великі, добірні і, мабуть, смачні. Але ні разу не дозріли, бо міські хлопчаки зривали їх зеленцем. При цьому по-дикунськи ламали гілки й витоптували на толоку квітник довкола дерева. Так тривало з року в рік, жодного разу ті, хто посадив черешеньку, не поласували плодами своєї праці, ще й мали зіпсований настрій через знищений квітник. Тому й прийняли цієї весни рішення: черешню зрізати, щоб бодай квітів не витоптували. Було до сліз шкода дивитися, як помирала черешня саме тоді, коли інші готувалися вкритися пишним цвітом. — Бабусю! Навіщо зрізують черешню? – запитало п’ятирічне хлоп’я, проходячи мимо. — Мабуть, не родила, тому й зрізують, — відповіла жінка. Стало ще раз боляче за дерево. Воно родило, ще й як! Це ми, люди, не виплекали в собі благородства й порядності.
