ЯК УКРАЇНЦІ НА МАДЕЙРІ ’ВІДПОЧИВАЮТЬ’

1. У ЛІСАБОН – З ТРЕТЬОЇ СПРОБИ
У вечірніх телевізійних новинах знову повідомили, що наші прикордонники разом з міліцією затримали групу нелегальних мігрантів. Чіткий і відсторонений голос диктора розповідав про вихідців з Пакистану, Індії, Китаю, Афганістану і навіть Африки, що пробираються нашими українськими дорогами, полями і лісами до україно-польського (словацького, угорського) кордонів. Поза увагою лишилось те, що струмки азійських шукачів кращої долі на цих же кордонах зливаються з ріками українських заробітчан.
Першопрохідниками на шляху за лірами, марками, песетами і ескудо стали українці-західняки. Багато чому їх навчили сусіди-поляки. До того ж галичани й волиняни, погостювавши в родичів, яких в повоєнні роки доля розкидала по всій Європі і обох Америках, побачили, що там можна ще й заробляти.
Перший час автобуси й мікроавтобуси (буси) з липовими «туристами», що їхали відпочивати на два тижні з піврічними запасами сала, ковбас і гречки, викликали лише сміх у німецьких і австрійських прикордонників. Харчі вивантажували в сміттєві баки, а псевдотуристів пропускали. Тільки чомусь буси повертались за день-два назад порожніми. Це надалі змусило тих же прикордонників бути пильнішими.
Дуже швидко туристичні фірми в містах і містечках України переорієнтувались з бажаючих відпочити в Болгарії і Туреччині на значно масовішого «туриста» — заробітчанина. Часто-густо обіцянки — «Вас довезуть, зустрінуть, знайдуть житло і роботу» — виявлялись просто брехнею. Бо оформляє документи одна фірма, везе інша, а в бусі водій знає, що його десь біля іспано-французького кордону чекають наші коротко стрижені хлопчики, яким треба «здати» пасажирів, щоб з них позбивали по сто баксів. Вирахувати бус з українськими номерами на європейських дорогах не надто складно. Притиснути його до узбіччя в безлюдному місці і витягнути з гаманців земляків останні долари — то вже справа техніки. Самі віддадуть. Бо нелегали. До поліції не зателефонують — собі дорожче.
Навесні 2001 року і в моїй голові почали з’являтися думки, що потрібно їхати. Потрібно. Непогана нібито зарплата давала змогу більш-менш зводити кінці з кінцями. Але вирішити якісь кардинальні проблеми сім’ї, скажімо, поліпшити житлові умови за ці гроші, не можна було. А тут сусід зі своїм швагром поїхали в Португалію і телефонували, що влаштувалися, працюють і зовсім не мало заробляють. Можуть зустріти, знайти житло і роботу. Не задарма, звичайно. За 300 доларів. Але це закономірна плата за допомогу, яку за якихось тиждень-два і відробиш.
Вже коли був у Португалії, то зустрів чоловіка з Вінниці, у якого рідний брат взяв 250 доларів за працевлаштування.
Порекомендував мені сусід і турфірму, що знаходиться на одній із затишних луцьких вуличок. З її допомогою він оформив візу і благополучно добрався до острова Мадейра. Підзбиравши власні і позичивши у знайомих пару сотень доларів, я взяв закордонний паспорт і попрямував до турфірми. Вона займала одну невелику кімнату з двома столами, шафою і півдесятком стільців. Відвідувачів не бракувало.
– Ми вже майже десять років працюємо і сотні людей відправили і на відпочинок, і на заробітки.
– Скільки людей дякують нам! Коли приїжджають у відпустку, заходять, щоб сказати спасибі за те, що ми посприяли їм заробити гроші на квартиру чи машину, — дві симпатичні жіночки енергійно переконували мене в тому, що їхня фірма допоможе мені без проблем подолати п’ять тисяч кілометрів і всі кордони. Дізнавшись, що я збираюсь на Мадейру, схвалили мій вибір.
– Там зарплата вища, ніж у континентальній Португалії. До речі, можемо дати телефон людини, яка допоможе знайти житло і роботу. Але 300 доларів треба віддати їй зразу.
Записавши телефон ще одного потенційного працедавця на далекому острові, залишив закордонний паспорт, шістсот доларів. А отримав — гарячі усні запевнення, що через три тижні виїжджатиму комфортабельним автобусом до Німеччини, а звідти — до Лісабона.
– Мені б якусь розписку, що ви взяли мій паспорт і гроші.
– Та ви що? У нас так не прийнято. Ми — відома фірма і проколів у нас не буває!
Розписку мені все-таки дали. А через чотири тижні документи мої були готові. І ось білий, схожий на океанський лайнер, автобус марки «Мерседес» з київськими номерами зупинився в Луцьку. Десяток лучан приєднались до майже півсотні киян, житомирян, рівненчан.
Останні настанови, як себе вести на польсько-німецькому кордоні:
– Ніяких українсько-італійських і португальських словників. Ніякого сала і консервів. Тільки одна пляшка горілки. Запам’ятайте, ви їдете відпочивати.
Автобус рушив. Швидко доїхали до Ягодина. Митний огляд — без проблем, а от наших прикордонників довелось чекати більше години в кімнаті, яку за день до цього пофарбували, що створювало ефект газової камери. Наші прохання дозволити вийти за двері не діяли на суворого 20-річного сержанта. Були й у групі люди, які вже на українській землі відчували себе нелегалами: «Не займайте людей у погонах, а то забере і порве паспорт або й заверне всю групу назад».
Завернули нас не на цьому, а на наступному, вже німецькому кордоні. Тільки-но ми під’їхали до пропускного пункту, як бачимо — назустріч прямує точнісінько такий автобус. Водій останнього енергійно жестикулює й гукає: «Негайно повертай назад!». Повернули, від’їхали кілометрів два на польську територію. Сотня людей висипала на узбіччя. Посипались запитання: «Що сталося? Чому ви повернулись?». Виявилось, що автобус від тієї ж фірми на добу раніше виїхав з України. Німецькі прикордонники побачили в ньому декількох добряче п’яних пасажирів. Почали прискіпливіше перевіряти й розпитувати. Одна жіночка, яку добряче залякали, зізналась, що їде на заробітки в Італію. Всій групі поставили в паспорти штамп депортації. Викликали на кордон директора німецької турфірми, яка мала прийняти дві наші групи. І нібито заарештували його.
Нашому автобусу дорога на Захід була також закрита. Важко описати, що діялось з моїми супутниками. Для всіх це був шок.
– Мені додому повертатися не можна! Я гроші позичила! Мене там просто вб’ють! — плакала літня жінка з Харкова. Чоловіки, не довго думаючи, почали знімати стрес горілкою прямо на узбіччі дороги.
Через декілька годин консультацій з Києвом (представника турфірми не було і в іншому автобусі) ми вирушили назад, але до Чернівців. Звідти нас мали везти вже бусами нібито через австрійський кордон.
Після двох днів невідомості й нервування в брудному чернівецькому готелі нас почали відправляти. Перспектива провести три-чотири доби в не зовсім комфортабельному салоні з жорсткими кріслами нікого не лякала. Головне — проїхати кордон. Від’їжджали ми чомусь уночі. Водій — молодий, років 22—24 хлопчина – вдруге чи втретє їхав у таку далеку дорогу. Проте зразу зібрав зі всіх по 20 доларів «для швидкого проходження» митниці. Коли майже доїхали до польсько-німецького кордону, десь в районі Зеленої Гури зупинились. Водій, відійшовши подалі, довго говорив з кимось по мобільному телефону. Після чого видав: «Два наші буси з вашими колегами німці завернули. Якщо не хочете отримати штамп депортації в паспорт, давайте я вас відвезу на залізничний вокзал, де сядете на електричку і поодинці переїдете кордон. А я вже там вас заберу і повезу до Португалії».
Ми відчували себе китайцями чи пакистанцями перед Ягодином. При цьому водій і за гроші не дозволяв зателефонувати з його мобільника до України. Зателефонували з придорожнього бару. У нашій луцькій турфірмі ніхто не знав про наші майже тижневі поневіряння.
Через добу ми повернулися до Луцька. Директор віддала всі гроші — місто наше невелике і погана реклама не потрібна нікому. І лише у жовтні вже з французькою візою з допомогою Львівської турфірми «Європа-трейд» я без пригод доїхав до Лісабона. Сів на літак — і приземлився в аеропорту Мадейри.
Віктор ШАЙДЮК.
(Далі буде)