КАРПАТИ І ВОЛИНЬ У ДОЛІ ХУДОЖНИКА

Заслуженому художнику України, члену Національної Спілки художників Карелу Михайловичу Якубеку завтра виповнюється 80 літ. Наш кореспондент напередодні ювілею зустрілася з Карелом Михайловичем і взяла в нього інтерв’ю.

— Можна зрозуміти з експонованих на багатьох виставках ваших полотен, що велике місце у творчій долі займають Карпати і Волинь. Де і як починався ваш творчий шлях?
— Народився я в Ужгороді. Батьки мої — Михайло та Вероніка Якубеки — були словаками. Батько не лише був інженером, а й дуже вдатним рисувальником. Немало будівель, зокрема і культурно-мистецького призначення, споруджені за його проектами. Тож не випадково і я став навчатися в Ужгородському художньому училищі. Там і відбулося моє формування як художника.
— Мистецько-художня школа Карпатського регіону славетна і добре відома. Світ знає її майстрів пензля, таких як Йосип Бокшай, Адальберт Ерделі.
— Уявіть собі, що названі вами художники були не тільки моїми вчителями, наставниками в училищі, а й спілкувалися з моїми батьками, адже жили недалеко від нашої родини. Так що я мав змогу бачити їх і на лекціях, і в майстернях, і в себе вдома. Зрозуміло, що спілкування з такими неординарними митцями лишило свій слід на все життя.
— А що привело Вас на Волинь?
— У 1963 році я вже був членом Спілки художників, працював в Ужгороді. Там одержав пропозицію від керівництва нашої Спілки у Києві про переїзд на Волинь, як тоді казали, для зміцнення місцевої організації художників. Тож з 1964 року я на Волині. Тут мені дали квартиру і ось цю майстерню, де ми нині бесідуємо.
—Таким чином, ви на Волині майже сорок років. Ці десятиліття позначені у вашій творчій біографії вже волинською сторінкою.
— Справді, і на загальних, і на моїх персональних виставках, які експонувалися не лише у Луцьку, а й Холмі, Замості, Влодаві Республіки Польща, глядачі мали можливість побачити як карпатські, так і волинські пейзажі, натюрморти, все те, що гріло мою душу упродовж багатьох літ і знаходило своє відображення у моїх художніх полотнах.
— Бачу у вашій майстерні, певно, не одну сотню робіт, створених у різний період. Є серед них особливо близькі і дорогі вам як художнику?
— Випадкових тут немає. Адже намагався все життя, хоч були й різні часи, малювати те, що хотів. Часом, може, й не потрапляли ці роботи на виставки, але для мене вони були і лишаються дорогими. Ось переглядаю нині зібрані у майстерні полотна і немовби вертаюся у минуле, у ті роки, коли вони були створені, пригадую все те, з чим пов’язана моя праця над ними, як і коли було. Хоч, треба сказати відверто, працював над портретами відомих волинян в основному на замовлення тодішнього обкому партії, але у мене лишилися дуже приємні спомини про зустрічі з Галиною Березою, Львом Лизуновим — героями, портрети яких писав. Дуже приємними у спілкуванні були колишній художній керівник “Колоса” Анатолій Шапов, підпільниця Євгенія Шурмій та й інші волиняни, з якими зводила мене творча і життєва доля.
— А ще вона вас звела, як на мій погляд, з неординарною людиною, яка була вашою дружиною, світлої пам’яті Євою Ібрагімівною, яку знають, люблять, шанують багато лучан, яким віддавала вона свою душу і серце, якщо так можна сказати, обігрівала добром і теплом дитячі душі. Вона зібрала унікальну колекцію ляльок, яка дає змогу вивчати історію народного одягу багатьох-багатьох країн світу.
— Прожили ми з Євою Ібрагімівною 53 роки. Не стало її нинішнього року. Самі розумієте, як це все непросто. Зі мною залишена нею колекція, яку, по суті, в першу чергу вона, та і я, збирали все життя. Гірко мені, що особливого інтересу до цієї, як на мій погляд, унікальної колекції, не проявляють ті люди, кому б це належало. Якби був багатою людиною — подарував би її музею. Але, самі розумієте, якось треба жити на цьому світі, до того ж у Луцьку не маю ніякої рідні. Про заробітки художника у нинішній час навіть говорити не доводиться. Власне, все моє багатство — ось ці картини, які теж не поспішають закупити для художнього відділу музею. Мені так хотілося б хоч частину цих картин і колекцію передати в надійні руки. І, відверто кажучи, щось за це мати, щоб міг більш-менш спокійно доживати віку. Але не будемо про сумне.
— Ходять чутки, що вас представили на звання народного художника України. Можливо, невдовзі будемо вітати вас з цією нагородою?
— Знаєте, я не з тих людей, про яких кажуть: “Пробивні” . Лише у 1998 році отримав звання заслуженого художника. А недарма кажуть, що всьому свій час. Звичайно, порадію, якщо присвоять це звання. Але ще більш би радий був, коли б це трапилося значно раніше, щоб міг, так би мовити, відпрацювати цю високу нагороду. Нині я теж не розлучаюся з палітрою, пензлями, але, на жаль, сили вже не ті. Та все ж я радий, що дожив до цього поважного віку, що немало зробив і те, що дороге моєму серцю, відтворив у художніх полотнах.
Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.