У ТРОСТЯНЕЦЬ – ДО ЧУДОТВОРНОЇ ІКОНИ

Повернувши біля школи з головної сільської вулиці на бічну, за якихось десяток-два метрів потрапляєш у тінистий закуток і впираєшся у загорожу. За нею зелений моріг досить просторого церковного подвір’я і в глибині – храм. Щосереди і щосуботи, задовго до 9-ї ранку, вже традиційно тут, перед ворітьми, збирається люд. Як правило, люд приїжджий. Хто з автобуса, хто - з попутки, а хто - власним авто чи підводою, поодинці чи у своєму маленькому гурті. Усі зосереджені, кожен в собі, хіба потиху перекидаються словами. Здається, що тут навіть “мерседеси” дещо втрачають свою пихатість. Тих, хто приїхав сюди вперше, легко розпізнати по німій тривозі в очах, сподіванні зарадити своїм бідам і гризотам.
На теренах Тростянця ще в сиву давнину було три храми. Всі вони були знищені і спалені дотла. Місцевим мешканцям вдалося чудом врятувати три ікони і Святе Євангеліє. Вони дожили до наших днів і досі зберігаються в церкві та послуговують громаді. Щоб зарадити майбутнім руйнаціям, у селі був змурований нині діючий Свято-Троїцький храм.
Про точну дату зведення храму невідомо, але збереглося найстаріше свідчення реєстрації його у місцевої влади. І сталося це 1648-го року. Вочевидь, що Свято-Троїцька церква ще старовинніша. Останні, хто особливо опікувався святинею, були князі Гулевичі, зокрема, Адам Гулевич і його донька Гальшка Гулевичівна.
І в роки останньої війни, як стверджують очевидці, Боже благословення і покров Матері Божої відвернули лиху силу від церкви.
Фашисти навіть не зазіхнули на святиню, а ось совіти вже “постаралися”. Вони в церкві зробили конюшню, облаштували стійла для коней.
Треба віддати належне глибинній дірі І великій селянській мудрості мешканців Тростянця, які зуміли впродовж століть зберегти для нас духовні святині. У Свято-Троїцькому храмі парафіяни моляться до ікони святої великомучениці Варвари. А виконана вона невідомим іконописцем на дереві ще в XVI столітті. А ось ікона “Зняття Ісуса з хреста”, писана на полотні, вже датується ХVІІ століттям. І, звичайно, найцінніша і найстаріша ікона (виконана на дереві), що дістала найбільшої слави, - “Одигітрія Свята”. “Одигітрія” - це грецьке слово, що в перекладі означає “провідниця”, Матір Божа, що провадить народ до спасіння. Вона розташована на другому ярусі храму, на так званій Божій горі.
Не можна не згадати з історії ікони два епізоди, які найчастіше починають розповідати у Тростянці. Це ніби легенди, але вже ми свідки багатьох легенд, які стають звичайною реальністю. Після більшовицького потопту, коли люди в черговий раз повернули храм до життя, але всередині він був ще порожнім, подумали, щоб спустити вниз хоча б одну ікону, ікону Божої Матері, аби до неї молитися. Але воля Божа була зовсім іншою.
Коли вирішили ікону з дерев’яним кіотом винести, вона зробилася дуже важкою. Покликали більше чоловіків, щоб зрушити її з місця. А потім відразу виникло запитання: а як ікону винести у двері, коли вони низенькі і вузькі, і, власне, як розвернутися на поворотах, адже хід на Божу гору теж вузький. Хтось подав ідею розпиляти ікону, щоб відокремити Немовля від Матері, і тоді вже винести частинами. Пішли вниз по інструменти. Раптом пролунав оглушливий грім. Селяни бігом піднялися, найперше, що відкрилося очам, - це те, що ікона стояла на своєму попередньому місці, там, де їй належало бути. А в приміщенні - клуби ніби туману чи диму, на стіні - досить помітна тріщина. Відтоді вже ніхто не смів зносити ікону вниз і її зачіпати. Навіть коли робили ремонт, маляри не зачіпали ікону.
Свідками ж останнього випадку, не такого давнього, були парафіяни. Власне, це трапилося під час богослужіння біля ікони Божої Матері 22 серпня 1998 року. Усі помітили якесь особливе сіяння Святої Одигітрії, а потім вже зауважили, як різко проявилися риси Немовляти і Матері Божої. Інакше кажучи, ікона обновилася. Може, це був знак, оскільки вона допомагає людям, щоб і їй допомогли, бо, безперечно, вона як мистецький витвір й історична пам’ятка потребує кваліфікованого захисту. Зараз на прохання громади і зібрані кошти над нею працюють реставратори музею Волинської ікони з Луцька.
— Треба зважати,— розповідає отець Володимир,— що це чудотворна ікона. Вона належить до десяти чудотворних ікон, які є в Україні. Одигітрія, як правило, найперше допомагає при переломах, людям, які потрапили в аварії. Бувало, що в реанімації лікарі не давали ніяких гарантій, а ікона допомагала. Наведу тільки сільські приклади. Ось в касира Марії П. син розбився в автокатастрофі, мав черепно-мозкову травму. Мати — дуже набожна жінка. Вона весь час піднімалася на Божу гору, і ми молилися, я їй дав єлею, святої води і сказав: “Ідіть, щоб вас пустили в реанімацію і помастіте чоло, уста своєму синові святою водою від ікони”. Наступного ранку син прийшов до свідомості і говорить: “Мамо, дай мені ще тієї води, якою ти мені вуста змочувала”. Жінка тільки подивувалася, звідки він міг знати про це, оскільки був непритомний.
Ще факт. Чоловік після падіння з висоти лежав без свідомості 12 чи 13 діб. Лікарі вже не обнадіювали, говорили, що треба готуватися до найгіршого. Але дружина, маючи глибоку віру, відразу приїхала до нас і молилася, і просила помочі й заступництва. Їй теж я дав єлею і святої води від ікони Божої Матері. Вона нею змочувала голову потерпілому і через якихось півтори години чоловік прийшов до тями. Тоді вже почали говорити, що він матиме труднощі з мовою, оскільки так довго був у реанімації, нормально не ходитиме. А чоловік згодом прекрасно зі мною розмовляв і своїми ногами піднявся по крутих східцях до ікони.
Володимир Петрів, корінний львів’янин, із забезпеченої за тими мірками сім’ї. У тодішній системі хлопцеві клалася дорога в інженери чи принаймні в економісти або юристи. Тато - головний інженер тодішнього ВТО ім. Леніна, мама працювала у системі громадського харчування. Щоправда, через їхню зайнятість син ріс під наглядом бабці Марії, і сьогодні можна упевнено сказати, що на майбутність Володі був її найсерйозніший і визначальний вплив. Вона змалку вчила, як чинити молитву, як вести себе в храмі. З її рук хлопчик отримав перший молитовник, з якого молився.
Вже за часів незалежності закінчив Волинську семінарію і у Тростянці отримав першу парафію. Як міський житель він мав адаптуватися до умов волинського села. Побутові незручності, а до цього ще й смерть первістка могли будь-кого вибити з колії. А він вростає у цей край. Має чудову дружину, матушку Надію, уже трійко їхніх дітей матимуть Тростянець за батьківщину: старший Володимир, середній - Андрійчик і Марічка. Донечка народилася зовсім недавно, як говорить отець Володимир, Марійку вони випросили у Господа.
Він не мислить себе без храму, яким опікується уже вісім років, без людей, болями і тривогами яких щиро проймається. Мабуть, і з допомогою чудодійної ікони Матері Божої Одигітрії, і кожним прожитим днем він все більше відкриває Бога, а Господь - відкриває його, дає йому силу.
- Вважаю, що священик - це не професія, а покликання. Бог кличе, і людина мусить це усвідомлювати, і не рівнятися з якимись іншими професіями. Це є покликання, це -дар Господній, це - печать ласки Духа Святого духовному Отцю. Дуже часто після молебню люди залишаються в храмі, бо хочуть поспілкуватися. І я вислуховую. Не можу стверджувати про своє цілительство, але коли Господь зволить діяти і допомагає людині через молитву, яку я читаю, то це як кожен розуміє, хай так і називає.
-Панотче, але треба сили мати, навіть щоб людей тільки вислухати.
-Справді, можна діяти й так: відслужив, пішов у ризницю, зняв ризи і по всьому. Але ж людина до тебе прийшла чи приїхала з далекої сторони, а ти їй скажеш, вибачте, але ви не з моєї парафії. І я намагаюсь допомогти силою молитви. Молитвою, яку кожен священик знає - “Отче наш”, “Богородице”, “Вірую” чи молитвами конкретними над болящими людьми. А у кожного свої болі, своя біда. Але як приємно, коли люди приїжджають і говорять: “Панотче, минуло два чи три тижні, як ви радили, як ви молилися, просили у Бога помочі і так сталося!”.
У мій останній приїзд у Свято-Троїцький храм до ікони Божої Матері Одигітрії, до отця Володимира, хоча й на вулиці негода, людей було досить багато. Були цього разу і з Рівненщини, з віддалених районів Волині і навіть з Прибалтики. Добра слава про ікону і отця Володимира долетіла й туди. Власне, чудо відбувалося на рівні того, що окремі відкривали в собі Господа, що молоді і старші позбувалися своїх немочей, хвороб, гризот, а відтак вже самі радили їхати в Тростянець рідним, близьким, знайомим.
Петро КУЛІНЕЦЬ.