400 ПОРТРЕТІВ І ОДНЕ КОХАННЯ ЗЕНІ РУБАН

Минулий рік для відомої не лише на Волині художниці Зіновії Рубан (на фото), яку не тільки колеги по мистецькому цеху, а й навіть в каталогах та офіційних документах називають ніжно Зеня, був особливим. По-перше, вона відзначила свій перший зрілий ювілей. Вперше у Луцьку були дві виставки: влітку — відразу п’ятьох художників із родини Рубанів, а наприкінці року — велика персональна виставка самої Зені, хоча виставлялася вона до того у Польщі й Канаді. Крім того, виповнилося тридцятиліття її роботи в Луцьку як професійного художника. І, нарешті, нещодавно, вже року нинішнього, ще один своєрідний ювілей: кількість написаних нею портретів сягнула (важко повірити!) чотирьох сотень. Це при тому, що пані Зеня чи не найуніверсальніший волинський художник — і живописець, і монументаліст, і графік, і майстер по кераміці та склу, і художник-дизайнер, а ще художник-модельєр...

Володимир ЛИС


– Пані Зеню, а коли вперше взяли пензля до рук?
— До рук я вперше взяла звичайного олівця. І взялася розмальовувати дитячі книжки. Я тоді ще не ходила до школи, але читати уже вміла, і коли мені подобалося прочитане, то біля тексту на вільних полях я малювала. Одну книжку розмалювала, другу. Так тривало, доки батько не побачив.
— Насварив чи й набив?
— Ні, що ви. Подивився, похитав головою, а наступного дня купив кольорові олівці і мій перший альбом для малювання. Мені тоді було шість років.
— Напевне, ваш свідомий тато також був художником?
— Ні, тато Зіновій працював шахтарем, але малював, як казав, у своє задоволення. Робив копії картин Шишкіна та інших художників. Потім разом із мамою купили перші акварелі і тоді я вже малювала цілими днями. Це було як наркотик. Я народилася на Львівщині, у передгір’ї Карпат, біля Дністра, а місцевість там горбиста, гори, ліс, усе казкове, мальовниче. Я кожної весни чекала, коли Дністер розливався, а після того зійде вода і цілий луг вкривався тюльпанами. Ото була розкіш для очей і для пензля. Я й на Волині завжди шукаю якусь горбисту місцевість, щоб малювати.
— Перше визнання, напевно, прийшло ще в школі?
— Найпершого визнання (сміється) мені не забути ніколи. Я, звичайно, багато малювала вже у перших класах, і вчитель хвалив. Але тут вчитель малювання кудись пішов, а його став заміняти інший, історик. І раптом він мені ставить трійку. Здивувалася, але коли поставив за інший малюнок уже другу трійку, то запитала, чому ж , я ж так старалася. А він у відповідь: “Це ж тобі мама намалювала (вона була вчителькою), ти сама так не могла”. У мене уже й сльози на очах — як це не могла? Тоді він приносить мені картину, а на ній лев у джунглях, і каже: “Хочеш, щоб повірив, малюй”. Я, хоч спочатку руки й трусилися, як взялася, то той лев аж самій сподобався. Але вчитель другу приносить, а на ній уже тигр. Я і тигра вималювала. Тоді він повиправляв трійки на п’ятірки.
— Знаю, що цей же Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, що й ви, закінчив і ваш чоловік, також знаний художник Микола Рубан. Навчання в інституті вас і познайомило?
— Уявіть собі — нас познайомив ліфт. Була осінь, кінець вересня, я тоді навчалась на третьому курсі. Йшла через парк і не стрималася, зірвала гілочку з таким гарним жовтим листям. Зайшла у ліфт і тут чую крик: “Зачекайте”. І заходить у ліфт хлопець з такою ж самою гілочкою, тільки червоного листя. Їдемо у ліфті й раптом, поглянувши на наші гілочки, разом засміялися. Він каже: “Давайте, я вам подарую ще й свою гілочку”. А я у відповідь: “Давайте краще обміняємося”. У мене ця виміняна гілочка довго стояла, як потім виявилося, у нього — теж. На другій чи третій зустрічі Микола раптом каже: “Я тебе сьогодні запрошую...”. І пауза. Я думаю: в ресторан чи ще кудись? А він продовжує: “Запрошую на лекцію по мистецтву”.
— Розчарував, виходить?
— Ні, навпаки, я подумала: “Боже мій, який серйозний хлопець: відразу на лекцію по мистецтву запрошує”. І ми пішли на ту лекцію. Він узяв квитки, а тут ще й лекція про Пікассо і про інше серйозне мистецтво. Микола ще більше виріс у моїх очах.
— Ви написали чотириста портретів. А яким був перший?
— Та, власне, портрети я почала писати лише в 1991 році. До дев’яностого ми працювали у художньо-виробничих майстернях, були художниками-монументалістами, вітражі робили. А тоді перед розвалом СРСР почали зникати великі замовлення, а потім стали зовсім безробітними. Треба було шукати вихід. Допоміг випадок. З Австралії якраз приїхала на Волинь пані Наталія Тарнавська, та сама, що колись в Луцькій гімназії вчилася ще за польських часів і тоді ж була акторкою першого українського театру в Луцьку. Їй сподобалась Миколина картина “Амфора”. Тут у моїй ще старій майстерні побачила портрет моєї доньки Зоряни у вишитій сорочці. І так він їй сподобався, що вона попросила написати портрет свого внука Олеся. Я й написала. Притому дуже швидко і віддала знаменитій гості ще з невисохлими фарбами, бо вранці мала від’їжджати. І якраз тоді до неї прийшла пані Катерина Шаварова. Їй так сподобався той портрет, що вона мені замовила портрети усіх п’яти своїх внуків. Ось так і почалося.
У зв’язку з цим не можу не згадати про один випадок. Майже через вісімнадцять років довелося виконувати замовлення для одного київського музею, і серед чотирьох надісланих фотографій відомих українців я раптом побачила пані Наталію. Портрет написала. А тепер хочу знайти адресу, написати листа, кажуть, вона зараз хвора.
— Відкрийте таємницю — як у художників виростають діти-художники? Взагалі, це часто трапляється?
— Уявіть собі, це буває рідко. У наших з Миколою групах було лише по одному студенту, в яких потім діти теж стали художниками. Я жартома кажу, що мої діти народилися в майстерні. Бо Зоряну на п’ятий день принесли з пологового будинку не додому, а в майстерню, оскільки ми тоді й жили в ній. Стояли диван, колиска і мольберт поруч. То як така дитина могла не навчитися малювати! Зорянка перший свій віршик, який запам’ятала, розказувала по-своєму: “Я лисичка-сестричка, малювать ходила” замість полювать ходила. Вона не раз в школі і після школи була королевою краси і якось на конкурсі здивувала всіх своїм афоризмом: “На відміну від краси мистецтво вічне”. Ми на неї, як і на сина, особливо не впливали. Діти дивилися на нас і починали малювати.
Олесь, наш син, був дуже талановитим до музики. Ми його віддали у музичну школу і він з п’яти років грав на скрипці. Ми казали: о, нарешті у нас буде не художник, а музикант. На відмінно закінчив музшколу і потім сказав: “Мамо, я вирішив: буду малювати”. І пішов у вище профучилище № 2, а минулого року поступив до Львівської національної академії мистецтв, яку закінчила й Зоряна.
— Ви і художник, і скульптор, і дизайнер. Як це поєднується?
— Я мріяла просто малювати. Але не пройшла в училище на кераміку, то в художній інститут поступала на художнє скло. Сподобалось. Ми з Миколою робили перші вітражі на Волині. Тоді, за радянських часів, треба було писати портрети ветеранів, передовиків, а якось не хотілося. А ось в кераміці, скульптурі, монументалістиці ідеологічні вимоги були не такі жорсткі. Можна було і з гумором скульптуру творити. Ми обоє до Спілки художників поступили по скульптурі малих форм. Тепер ми ще й книжки оформляємо, а недавно я на Львівському керамічному заводі здивувала своїм незвичайним методом виготовлення керамічних виробів. А коли Зоряна брала участь у конкурсах краси, то я почала придумувати їй плаття, так і стала модельєром. Потім якось ненароком перейшла до дизайну. Мій зять, чоловік Зоряни, Володимир Головчук займається художнім ковальством, то я й собі (посміхається) також вирішила спробувати.
— Ви, пані Зеню, особистість багатогранна. А наскільки ви практична людина поза мистецтвом?
— Не знаю. Вмію шити, штукатурити, скло ріжу, як масло... А взагалі ми з Миколою шість років будували хату. Взимку гроші заробляли, а влітку хату будували. Така художницька доля.