КРАЇНА РІЗНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Десять днів журналістка нашої газети відкривала для себе цю арабсько-мусульманську країну, яка знаходиться на півночі Африки і поєднала в собі за тритисячолітню історію традиції та культуру різних цивілізацій

Катерина ЗУБЧУК
(Продовження. Початок у `Волині` за 13 червня)

Українська пісня
в пустелі
Ми покидаємо острів Джерба і вирушаємо на континент. Можна скористатись поромом. Але на цей раз організатори подорожі обрали Римське шосе. Побудували цю дорогу ще триста років до нашої ери фінікійці. Довжина її майже сім кілометрів. За переказами, по мілководдю йшли верблюди і везли на собі каміння, яке люди тут скидали. А оскільки верблюди рівно не ходять, то дорога звивиста. Наш екскурсовод уже своїм одягом-сафарі нагадує, що шлях лежить у пустелю, яка є частиною африканської Сахари і займає аж п’ятдесят два відсотки від загальної території Тунісу.
Не раз доводилося писати, що багато птахів відлітають у вирій з України, зокрема Волинського Полісся, в Африку. Навесні ж вони повертаються знову, щоб відкласти яйця і вивести потомство. Споглядаючи краєвиди, рятуючись від сонця в автобусі під кондиціонером, я розумію, чому вони не залишаються тут, де цілий рік тепло. Довкруг — жовто-коричневий грунт. Він то зовсім голий, то порослий жорсткою, аж колючою травою. Ось чому так ваблять птахів волинські болота, що стали їх улюбленим місцем гніздування і міграції.
Ми — на південному сході Тунісу, де починається регіон Матмата — той Туніс, який називається берберським. Бербери — корінні жителі цієї країни. Історія їх нараховує від трьох до одинадцяти тисяч років. За деякими джерелами, саме бербери створили у Північній Африці цивілізацію, нащадками якої є єгиптяни. В усякому разі, за словами нашого гіда Аднена, на момент приходу сюди арабів у VІІ—VІІІ століттях бербери були єдиними господарями всієї території Північної Африки, переживши фінікійську і давньоримську цивілізації.
Це араби відтіснили берберів у глиб території в напівпустельні, пустельні та гірські райони. Роки французького панування були складними для берберського населення. У Першу й Другу світові війни їх використовували в якості гарматного м’яса і примушували воювати під французьким прапором.
Коротка екскурсія під палючим сонцем, знайомство з містечком, яке було центром транссахарської торгівлі. Каравани приходили сюди з товаром. Вовну, харчі (зокрема, фініки, оливкове масло) вони виставляли на продаж у спеціально обладнаних лавках. А їх запаси зберігались у складах — глиняних приміщеннях, що служили у пустелі своєрідними холодильниками.
Ще кілька десятків кілометрів по пустелі — і знову зупинка. Піднімаємось вгору. Наш гід обіцяє цікаву зустріч із берберкою, яка живе усамітнено в традиційному житлі. Очевидно, що колись сім’я сімдесятичотирирічної берберки тулилась в одній з печер. Тепер, коли всі подались ближче до цивілізації, в її розпорядженні вся “комунальна” квартира. Зрозуміло, що це швидше музей, влаштований у пустелі для туристів. Тут зібрані не лише такі експонати, як речі домашнього вжитку, знаряддя праці,— сама господарка є своєрідним живим експонатом. Вона уже звично позує для наших фотокамер, пригощає лавашем й оливковим маслом, звичною берберською їжею. А з допомогою гіда ми дізнались, що жінка виростила трьох дітей, які вибрали для себе інше життя.
Назву Матмата має і місто, і гірський хребет. Саме тут голівудські режисери знайшли місячний пейзаж для зйомок фільму “Зоряні війни”. А взагалі є навіть термін “Туніський голівуд”, адже тут знято сто вісімдесят фільмів, зокрема й “Англійський пацієнт”. До речі, й на нашому шляху не раз зустрічались знімальні групи. Буквально на трасі йшла зйомка ролика, який рекламує чи то кока-колу, чи фанту. В іншому місці йшли зйомки уже художнього фільму, про що нам розповідав гід, якому з групами туристів доводиться проїжджати не раз одними й тими шляхами.
А мої колеги телевізійники з Києва, повернувшись додому, покажуть усім відео про нашу подорож. І те, як ми захоплювались краєвидами — рукотворною терасою, що захищає окремі плодючі ділянки землі, чи дивувались, побачивши “коріння” барханів. Бархани, виявляється, рухаються. Переміщаючись з місця на місце, вони залишають після себе тільки свою основу, яка встигла на вітрах скам’яніти.
І, звичайно, найекзотичніше — це мандрівка на верблюдах. Було задумано, що ми маємо зустріти в пустелі захід сонця. Надвечірньої пори на базі, звідки ми вирушали, вже було декілька туристичних груп з Європи. Щоб усе було, як в реальності, нам одягають желєби — плаття-халати, на голову пов’язують шеш — хустку-шарф. А зав’язати ту хустку треба вміти. Адже вона має не просто захистити голову від вітру, який був хоч і теплий, але різкий. Головне, той “шеш” має закрити обличчя, інакше пісок не дасть і рота відкрити. За пеленою піску бархани мають вигляд більших і менших пагорбів, нібито оповитих туманом.
Я вже зі слів нашого гіда багато що довідалась про верблюдів — цих екзотичних тварин, які п’ятнадцять днів можуть жити без води, а за один раз випити її до ста літрів. І вода у верблюда циркулює паралельно з кров’ю — такий собі природний радіатор. Він може ходити у найспекотніших місцях. Вдень температура його тіла піднімається до 35 градусів, вночі, коли у пустелі холодно (а взимку це може бути навіть один градус морозу), температура тіла уже сорок градусів. І міста в пустелі, до речі, знаходяться одне від одного на відстані шістдесяти кілометрів. Це теж “встановив” верблюд. Саме таку відстань долає він за дванадцять годин. Верблюди чесно заробляють собі, як кажуть, на хліб. Вони надійні і слухняні у “спілкуванні” з туристами.
А яким було моє здивування, коли в подорожі на верблюдах я почула раптом українську пісню “Цвіте терен”. А за нею — “Горіла сосна, палала...”, “Розпрягайте, хлопці, коні”. Згодом, уже в готелі, де ми зупинились серед пустелі, я таки дізналась, хто з наших журналісток вніс таку екзотику. Українські пісні співала на африканському континенті Ліда Хількевич із Лисичанська (газета “Новый путь”).
— Звідки так знаєте українські пісні?
На це запитання пані Ліда сказала:
— Ви б чули, які українські пісні співають у нас на Сході!..
А наступного дня нас чекала не менш вражаюча поїздка пустелею на джипах. Уявіть на мить, що тільки-но за вікном нашого всюдихода були бархани чи гірські хребти, і ось цей уже звичний ландшафт змінюється фініковою плантацією. Фініки в Тунісі не в меншій пошані, як оливкові дерева. Всі оазиси в основному висаджені — диких нема. Вода у пустелі дефіцитна, а пальми хочуть її багато (це не дерево, до речі, а трава, яка живе максимум триста років). Найвища пальма — і найстаріша. Є самці й самки. І один самець припадає на п’ятдесят пальм. Копітка праця в сезон опилювання, коли треба залізти на пальму і потрусити суцвіття, на якому зав’язались плоди. Ці суцвіття ще зв’язують, щоб пташки не залізли і не склювали плоди.
У такому оазисі — штучний полив. Воду добувають із свердловин глибиною 1500 метрів, а оскільки вона має температуру до шістдесяти градусів вище нуля, то її доводиться перш охолодити, а тоді лиш пустити на полив. І, звичайно, тунісці прагнуть, щоб така плантація-оазис якнайбільш віддячувала. Як правило, під покровом фінікових пальм росте інжир, гранат, різні цитрусові, а вже під ними — овочі й різні пряні трави. Завдяки тому, що зверху все покрито немовби пальмовим шатром, навіть у спеку тут прохолодно. Якщо пустелю називають великим океаном, то оазис — зелений його острівок.
Про особливу спеку в пустелі свідчить те, що величезне озеро площею 4700 квадратних кілометрів, вода в якому найсолоніша, в кінці травня вже висохло. Води нема, тільки сіль блищить. Саме у таких місцях добувають так звані троянди пустелі. На вигляд це справді кам’яна квітка бежево-коричневого кольору, без якої жоден з туристів не повертається додому.
Якщо в пустелі зустрічаються оазиси, то так само мусять бути і міражі. Водій за кермом джипа час від часу звертає нашу увагу то на море вдалині, а насправді там одні лиш піски, то на ілюзорний караван верблюдів, які ніби пливуть над пустелею. Ми любуємось горами Атлас, які починаються у Марокко і тягнуться через Туніс до Алжиру. Були місця, коли наближались до цієї країни буквально на два кілометри.
— Давайте махнемо ще в одну африканську країну, — каже хтось з нашого екіпажу...
Тунісці справді можуть поїхати у цю країну запросто, а для нас потрібна віза.
На якомусь відрізку п’ять джипів, в яких розмістилась група журналістів, йшли по трасі Джакарта—Париж, яка відома нам міжнародним авторалі. Водії “Тойоти” не могли, зважаючи на пасажирів з диктофонами та фотокамерами, бути “шумахерами”. І все ж кожен з нас відчув сповна екстрим, коли, як кажуть, адреналін просто вихлюпував.
І знову — місцевість, яка знайома кіноманам. Серед пустелі було у свій час збудоване ціле декораційне місто Татуїн. Тут знімався епізод із життя Люка Скайвокера для “Зоряних воєн”. Температура повітря в тіні сорок два градуси! Але це не може відмінити зйомки на пам’ять біля дивних ракет-декорацій, які ніби ось-ось знімуться в голубе небо пустелі.
(Закінчення буде).