КРАЇНА РІЗНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Десять днів журналістка нашої газети відкривала для себе цю арабсько-мусульманську країну, яка знаходиться на півночі Африки і поєднала в собі за тритисячолітню історію традиції та культуру різних цивілізацій

Катерина ЗУБЧУК
(Закінчення. Початок у `Волині`за 13 та 16 червня)

А Карфаген стоїть і досі
Ми проїхали Туніс від найпівденнішого до північного регіону. І якщо на Джербі (не кажу вже про пустелю) доводилось дивуватися, де ж ростуть овочі, фрукти, якими нас так щедро пригощали в ресторанах, то ближче до столиці з однойменною назвою все стало ясно. Таке враження, що ми потрапили в іншу країну з розкішною природою, полями, де вже достигли зернові, з луками, де випасаються вівці, корови. Уже той факт, що на півночі Тунісу випадає тисяча міліметрів опадів у рік, говорить сам за себе. Адже це в п’ять разів більше, ніж на острові Джерба!
Починалась третя, заключна, частина нашої подорожі. І, забігаючи наперед, скажу, що вона принесла особливо захоплюючі враження. Адже це, насамперед, знайомство з древнім Карфагеном. Як кажуть туристи, Туніс — це країна, в якій достатньо побувати один раз, але за цей один раз потрібно обов’язково відвідати головну визначну пам’ятку африканської держави — древній Карфаген, заснований у VІІІ столітті до нашої ери, його руїни.
І ось ми стоїмо на пагорбі Бірса. Внизу — Середземне море, власне, бухта, яку з протилежного боку обрамлює гірський ландшафт. Відкривається краса, яку не передати словами. Сонячного дня кольори і морської води, і гір, вкритих зеленню, особливо гармонують. Не важко зрозуміти, чому цей куточок так сподобався засновниці Карфагена Елісі, яку ще називали Дідо.
Заснування Карфагена пов’язане з ім’ям цієї фінікійської принцеси, із дивною історією, про яку швидше скажеш, що це легенда. У той час Фінікія була величезною імперією неперевершених торговців-мореплавців, які підтримували контакти з усіма відомими цивілізаціями і засновували міста не тільки по всьому Середземномор’ю, а й далеко за його межами. Центром Фінікійської імперії було місто Тір, звідки й походила родом принцеса Еліса. Після смерті батька, фінікійського правителя, Еліса вступила у боротьбу за трон із своїм рідним братом Пігмаліоном, проте зазнала поразки і була змушена разом із своїми прибічниками втікати.
Втікачі вирішили заснувати власне місто. І ось на півночі Африки знайдена зручна бухта. За легендою, Еліса — жінка мудра і хитра — вступила у переговори з правителем місцевого численного племені. Аборигени навідріз відмовлялись продати чужоземцям хоча б невеликий клаптик землі. І тоді Еліса запропонувала казкові скарби за шматок землі не більший від того, якого накриє шкура бика. Місцеві жителі спокусились і погодились. Після досягнення угоди Еліса розрізала шкуру бика на тонкі смужки, зв’язала їх і довгим шкіряним паском із цих смужок намітила кордон своїх володінь. Не порушивши умов угоди, вона примудрилась придбати велику територію.
Так був заснований Карфаген, який завдяки вигідному географічному розташуванню поступово став перетворюватися у головну ланку в ланцюжку середньоморських міст. Карфаген царював на морі, мав перший у світі військовий флот і великі заморські володіння у Західній Африці. Хто цікавиться історією стародавнього світу, той добре знає про війни між Карфагеном і Римом, які отримали назву “пунічні” (“пунами” римляни називали карфагенян). Їх було три. І після третьої пунічної війни 149—146 років до нашої ери Карфаген впав. Сенатору Катону старшому належать слова, що стали крилатими: “Карфаген повинен бути зруйнований!”. Ними він закінчував розмову про будь-яку свою проблему.
Ми біля руїн Карфагена. Погляд з боку ловить збережені колони, що візуально нагадують амфітеатр. Інші колони, уже масивніші, гранітні, точніше їх фрагменти, лежать, як зборені воїни. Гід Абель Хамід, який супроводжує нас на цьому відрізку мандрівки, зауважує, що римляни — народ егоїстичний. Вони прямо на руїнах будували свої володіння, не дбаючи, звичайно, про збереження того, що є сьогодні для людства зразком древньої цивілізації. Зрештою, всі люди егоїстичні за своєю натурою. Французи, зробивши у 1881 році Туніс своєю колонією, відразу почали споруджувати на пагорбі Бірса елітні будинки. Ця традиція збереглась і по сьогодні.
А римляни для відновлення життя в поверженому Карфагені вирішили насамперед найважливішу проблему — водопостачання, збудувавши найдовший у Римській імперії водогін (довжиною майже кілометр). Його і сьогодні можна побачити. А ще привертають увагу своєю екзотикою залишки римських бань.
— Тільки не думайте,— каже гід,— що бані ці, або терми, служили для водних процедур. Насправді це було місце, де збиралась політична еліта. На таких зібраннях обов’язково йшла мова про політичний стан, про фінансові питання, які потребують вирішення. А щоб ніхто не підслухав (бо “вуха” були на сторожі повсюди), то політики, бізнесмени (якщо вживати сучасний термін) переміщувались для секретних розмов у... туалети. Саме звідси й пішла відома сьогодні фраза: “Гроші не пахнуть”.
У свій час араби розбирали руїни Карфагена і мармур, зокрема, використовували для будівництва своїх мечетей, яких у Тунісі дуже багато. А під час розкопок уже в ХХ столітті було знайдено чимало скульптур. Це багатство в основному зберігається у столиці — національному музеї Бардо.
А на відкритому майданчику біля музею поруч з руїнами Карфагена — скульптури, і кожна без голови. Це, виявляється, не наслідок руйнації, а економія мармуру: мінялись епохи і залишалось тільки підставляти до таких заготовок голови. А в самому музеї особливо цінними є експонати мозаїки, знайдені в містах Тунісу. Щоб доставити її сюди, мозаїку розбирали і, застосувавши спеціальну технологію, уже в музеї збирали заново. Зберігаються в музеї зразки гончарних виробів, дутого скла, виробів з металу. На жаль, багато що цінного нема навіть у головному національному музеї, бо воно вивезене у Францію, Англію. І тепер уряду Туніської Республіки ще належить (якщо вдасться) повернути ці надбання — свідків тритисячолітньої історії.
Хоч було дуже палюче сонце передобідньої пори і гід пропонував за потреби комусь й скоротити маршрут екскурсії, ніхто не відмовився від нагоди побувати ще в одній частині столиці Тунісу — місті Сиді Абу Саїд, що на горі Ель Манар. Ще його називають біло-голубим містом художників, поетів і закоханих романтиків. Тут вузенькі вулички, по обидва боки яких — білі будиночки з голубими вікнами і дверима в арабо-андалузькому стилі. На одній з таких вуличок ми звернули увагу на вікна, на яких — густі грати, які нагадують клітку. Ще не так давно, як зауважує гід, це справді була клітка. Тільки не для птахів, а для жінок. За такими решітками жінку з вулиці ніхто не бачив, а вона могла спостерігати, що там відбувається.
На початку ХХ століття французи почали будувати європейське місто. І сьогодні сучасний Туніс дехто називає Парижем. Оскільки мені, на жаль, не довелось побувати у столиці Франції, то я на центральній вулиці Тунісу, названій на честь першого президента Хабіб Бургіба, старалась уявити, що потрапила на Єлісейські поля (бувалі люди кажуть, що між ними є схожість). Саме на вулиці Хабіб Бургіба знаходиться французьке посольство. А від нього — рукою подати до медіни, тобто старого міста, в якому буквально пахне середньовіччям. Мечеті, базар, магазини. Найекзотичніший квартал медіни — парфумерний ринок, який бере початок з ХІІІ століття. Тут і сьогодні туристи залишають свої гроші, бо не можна не спокуситися і не придбати хоч один флакончик парфумів, щоб повезти додому запах Тунісу.
Перший президент Хабіб Бургіба, який правив країною з часу вигнання французів до 1987 року, коли звершилась Жасминова революція, почав з того, що побудував школи, ліцеї, університети. Адже в Тунісі в середині ХХ століття дев’яносто відсотків населення було безграмотним! Це уже другий президент Бен Алі взяв курс на розбудову, зокрема, облаштування курортів, які розвинулись в основному, починаючи з дев’яностих років. І сьогодні Туніс щороку відвідує більше шести мільйонів чоловік, серед яких і українці.