ВИЖИЛА ПІД ЧАС РОЗСТРІЛУ

Зінаїда Федорівна Рубіновська — останній живий свідок розстрілу в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року

Володимир ЛИС

Зіна була передостанньою, п’ятою, дитиною в сім’ї Трофим’юків. Народилася вона в день Чесного Христа далекого уже 1923 року і казали, що народження в такий знаменний день віщує щасливу долю. Рано, як і всі ровесники, призвичаювалася до сільського життя і селянських клопотів. Але були й свята. Шельвів, як і сусідні Гранатів та Волиця (тепер Міжгір’я) вважалися дуже українськими селами за настроями їх мешканців. Тут у тридцяті роки активно діяла “Просвіта”, проводили вечори, присвячені українським письменникам і політичним діячам, ставили вистави у драмгуртку. Коли у вересні тридцять дев’ятого року прийшли “перші совєти”, спочатку навіть раділи, що на зміну осоружній польській з’явилася нібито своя влада. Перший тривожний дзвінок, якою ця влада є насправді, продзвенів якраз на Шевченківські свята наступного сорокового року.
Шельвівська молодь підготувала звичну програму з поезіями і піснями на Кобзареві слова. Але представники нової влади взяли справу у свої руки. І на Шевченківському вечорі прозвучала спочатку доповідь про “великого вождя товариша Сталіна”, а потім про “непереможну доблесну Червону Армію”. І вже аж в кінці згадали про винуватця торжества, наголошуючи, що він “пролетарський поет-бунтар і революціонер-демократ”. Після такого вшанування непокірні молоді шельвівці вирішили влаштувати свій справжній вечір. Зінаїді Трофим’юк спочатку хотіли доручити читати “Катерину” як нагадування тим дівчатам, які почали гуляти з червоними військовими, а потім — “Розриту могилу”. Поставили і виставу, “Фату моргану” за повістю Коцюбинського. І коли верталися з того справжнього вечора, то недавно призначений голова сільради сказав, що вони грають у небезпечні ігри.
Той страшний день настав 11 лютого 1941 року. Зіну спочатку викликали до сільради, де сиділи якісь незнайомі люди, котрі запитали, хто вона така та як її звуть, і відпустили. Як виявилося, не надовго. Уже на підході до своєї хати її заарештували і разом ще з двома десятками односельчан переважно молодого віку на двох підводах доставили до Війниці. Тут загнали у кузов вантажівки, де заарештованих набилося, як оселедців у бочці. І коли доставили в Локачі, то Зіну довелося навіть відкачувати, бо задихнулася. А з Локач шлях пролягав до зловісної Луцької тюрми.
Неповнолітня ув’язнена, якій ішов лише вісімнадцятий рік, опинилася в невеликій камері, де було, як потім порахували, аж сімдесят три жінки — українки, єврейки, полячки і навіть росіянки. Були і землячки: Уляна Трофим’юк, Ліда Веремчук, Тамара Мулько, Тамара Будзінська. Потім їх почали викликати на допит. Спочатку інкримінували читання “крамольних” шевченківських поезій, віршів Лесі Українки, Івана Франка, оповідань Ольги Кобилянської. Знали, що колись, ще за Польщі, Зіна Трофим’юк читала брошуру під назвою “Червона мітла”, яка розповідала правду про голодомор на Східній Україні, і що читала книжку “націоналістичного” письменника (вона й прізвища не пам’ятала) про Івана Богуна і збірку оповідань репресованого Григорія Косинки. Усі ті дані, як виявилося, передала слідству її найкраща подруга, котра вважалася також національно свідомою. Але приревнувала свою подругу до сільського парубка Антона Рубіновського, котрий вибрав Зіну. Тепер Зінин коханий також опинився у тій самій в’язниці, щоправда, в іншій, чоловічій, камері.
Зінаїда спочатку заперечувала усі витягнуті з небуття звинувачення. Та одного разу її заштовхали до якогось затхлого кутка, де була купа дров, а на них — старе шмаття. Ув’язнену поставили на коліна, а у підняті над головою руки дали поліно. Вона в якийсь момент зачепила дрова і на голову посипалось шмаття, а разом із ним щурі — один, другий, напевне, цілий десяток. Злякалася, не витримала, закричала. Тоді слідчий, зловісно посміхаючись, сказав: “Подпішеш протокол, ілі продолжім?”. Зіна, не дивлячись, підписала простягнутий їй папір. Коли ж повернулася до камери, одна з ув’язнених, яку всі шанобливо називали матушкою, бо ж була дружиною священика, сказала:
— Що ж ти наробила, дитино? Ти ж собі строк підписала, треба було відмовлятися до кінця.
На суді пояснень ніхто не захотів слухати. Як виявилося, з трьох сусідніх сіл — Шельвова, Гранатова і Міжгір’я — було заарештовано і поставлено перед судом аж сорок чоловік: від найстарших Юхима Бліндера й Антона Веремчука, котрим було уже за п’ятдесят, до шістнадцятирічної юної сільської поетеси Юлі Сладкевич. На другий день, якраз на свято Вознесіння, винесли вирок. Семеро — Юхим і Степан Бліндери, Степан й Андрій Кватеруки, Йосип Каневський, Іван Сиротинський і Олександр Стельмащук отримали “найвищу міру пролетарського захисту”, решта, у тому числі й Зінаїда Трофим’юк, — по десять років таборів і п’ять років позбавлення громадянських прав. Потяглися дні очікування відправки у Сибір або ж на Крайню Північ.
— Але страху в нас тоді не було, — згадує Зінаїда Федорівна. — Бо ж з волі приходили все нові заарештовані й розповідали про чутки, що ось-ось має початися війна совєтів із Німеччиною. А після початку війни у тридцять дев’ятому році, казали люди, поляки повідкривали перед приходом німців двері тюрем. Ми гадали, що і з нами таке буде.
Насправді ж сталося таке, що не могло навіть приснитися у страшному сні. Того недільного ранку в’язні Луцької тюрми почули якийсь дивний гуркіт, наче летіли літаки, потім стрілянину і вибухи. Згодом вибухи пролунали уже зовсім поряд, здавалося, що на тюремній території. На першому поверсі тієї частини в’язниці, де сиділа Зінаїда Трофим’юк, раптом з’явилися якісь люди, почали збивати замки на камерах і відчиняти двері. Хтось із жінок сказав їм, йдіть, мовляв, там, де смертники, відчиняйте швидше. І почули у відповідь:
— Ми уже там були, там порожньо, нема нікого.
Усе ж в’язні-жінки почали зі сльозами на очах обіймати одна одну — воля, мовляв. Аж тут почули, як в іншому коридорі, а потім і в їхньому грізні вигуки: “С вєщами на виход”. Їм з першого поверху було добре чутно, як командують, щоб ті, хто засуджені за політичною статтею 54/11, ставали “плотнєй направо”, а решта — наліво. А потім і розпочалося пекло — автоматна і кулеметна стрілянина, вибухи гранат. Коли усе стихло, хриплий, наче б вкрадливий голос:
— Хто живой, поднімайтєсь, більше стрєлять нє будєм, пойдєтє по камєрам.
Та слідом за цим голосом — нові постріли. Зрозуміли, що то дострілюють тих, хто повірив і піднявся з-під трупів. А потім до їхньої камери зайшов сам начальник тюрми з охоронцями і запитав, чи чули, що робилося на вулиці. Перелякані в’язні мовчали, лише після повторного запитання одна з них — Ірина Лещикова — сказала, що чули, мовляв, гражданін начальник.
— Так ми поступаєм с врагамі, так і с вамі поступім, контрикі, — пообіцяв начальник і скомандував: — Всєм с вєщамі на растрєл.
Як згадує пані Зінаїда, не можна описати, що почалося в камері. Матушка сказала, що треба попросити прощення, може, хто перед ким провинився тут, у цій страшній в’язниці. Усе ж їм пощастило, бо пролунала команда спочатку виганяти на розстріл чоловіків, а вже потім жінок. І знову вони чули, заціпенівши, благальні крики: “Підемо на фронт захищати родіну, тільки не стріляйте”. І постріли. А тоді дзвінкий молодечий голос: “Друзі, гинемо ми за Україну”. І розпачливий зойк матушки, яка впізнала той голос: “Синочку мій, Юро, за що ж тебе?”.
Потім були майже два дні тривожного страшного очікування смерті. Та в середу по обіді десь поділися охоронці, а потім вони почули у дворі тюрми чужу незнайому мову. Коли вийшли на тюремне подвір’я, кругом пінилася кров і, здавалося, стогнала земля. Тут вони побачили чоловіка у смітті і кізяках. Дізналися від нього, що він був присутнім при розстрілі засуджених до смерті в ніч із суботи на неділю. За його словами, смертникам, перш, ніж розстріляти, виривали язики, щоб ті бува не закричали чогось крамольного. А він сховався на конюшні, бо розстрілювали свідків, яких покликали закопувати убитих. Отож, слова Зінаїди Федорівни підтверджують те, про що часом дискутують історики. Розстрілів в’язнів було не один, а два і серед розстріляних не було засуджених на смерть, бо їх уже розстріляли якраз в останню ніч перед початком війни.
Німці, згадує Зінаїда Федорівна, відпустили звільнених в’язнів лише тоді, коли з’явилися їхні рідні. Їй запам’яталося, як знесилену Тамару Мулько батько виносив із в’язниці на руках. Вона шукала свого коханого Антона, та не могла знайти, він навіки залишився під луцьким асфальтом. А потім був піший шлях до рідного села і слова-зойк першої односельчанки, котру зустріла: “Куди ж ти йдеш, Зіно, твої батьки вивезені на Сибір”.
Після того страшного повернення було самотнє життя у батьківській хаті, потім разом із сестрою Ольгою, яка теж зазнала, як виявилося, ув’язнення. А згодом вийшла заміж за старшого брата Антона — Івана Рубіновського, який так і сказав: “Ти мусиш увійти до нашої сім’ї”. Була підпільна робота зв’язковою повстанців у роки війни. І новий арешт уже у сорок восьмому році. Її допитували — чи була у сорок першому році лише заарештована, чи вже отримала строк? Стояла на своєму — ніякого строку не було, бо знала, що тих, хто признається про те, що був у сорок першому засуджений, відправляють у Сибір. Її після п’яти тижнів допитів таки відпустили.
Зінаїда Рубіновська виростила четверо дітей. Одну з доньок назвала незвично — Калина, таким було її підпільне оунівське псевдо. Має тепер шестеро внуків і восьмеро правнуків. Усе життя пропрацювала у колгоспі — у ланці, на фермі, і, як згадує, не раз, коли поставало питання про нагородження за сумлінну працю, її обходили, бо пригадували оте тюремне минуле. Коли згадувала його, було видно, як їй боляче це робити.
Можливо, саме тому, каже, не поспішала виходити до мікрофона, цього року вдруге за своє життя розповідала привселюдно, перший раз, здається, у дев’яносто другому на прохання тодішнього народного депутата Олександра Гудими. А ще бере скромну участь у діяльності Братства ветеранів ОУН—УПА і найбільшою своєю справою вважає те, що наполягла, аби Курган пам’яті в селі як пам’ять про розстріляних у сорок першому насипали на тому самому місці, що й тоді. А їх тоді серед розстрілюваних із трьох сіл врятувалося троє — Іван Кузьмін, Михайло Мороз, Михайло Савчук. І ще кілька тих, хто уцілів. Вона ж — останній живий свідок розстрілу в’язнів.