В автобусі, що вирушив із Луцька у села Локачинського району, було спекотно й гамірно. Шум людських розмов доповнювала музика з програвача.
В автобусі, що вирушив із Луцька у села Локачинського району, було спекотно й гамірно. Шум людських розмов доповнювала музика з програвача. Її гучність регулював водій: коли розмовляв по мобільному телефону, зменшував. На зупинці у салон зайшли чоловік і жінка. З їхнього темного одягу, похоронного вінка і заплаканих очей жінки можна було зрозуміти, що поспішають на сумну подію. Музика затихла. “Напевно, водій вимкнув, побачивши людей у жалобі”,— зробила я передчасні висновки. Бо вже через хвилину бравурна пісня зазвучала з попередньою силою. Виявилося, що балакучий водій просто закінчив чергову телефонну розмову і знову збільшив звук. Те, що водієві категорично заборонено спілкуватися по телефону під час руху транспорту, — окрема тема для розмови. Більше вразила поведінка його і пасажирів. Адже ніхто не зробив йому зауваження, не попросив вимкнути музику! Байдужість, що починається тоді, коли хтось не спроможний перейнятися чужим горем, — зовсім не дрібниця. Життя за принципом “моя хата скраю” і взаємна відчуженість руйнують суспільство. Якщо той водій (який, напевно ж, не є єдиним неввічливим представником своєї професії) не здатний самотужки збагнути, як поводитися у таких житейських ситуаціях, то, можливо, письмовий кодекс правил поведінки допоміг би вирішити проблему? - поділилася своїми роздумами Ярослава Тимощук, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка.
