100-літня Ніна Подляшко, в якої було троє чоловіків, але не було дітей, у віці 67 років наважилась забрати додому п’ятимісячну дівчинку, від якої відмовилась рідна мама
100-літня Ніна Подляшко, в якої було троє чоловіків, але не було дітей, у віці 67 років наважилась забрати додому п’ятимісячну дівчинку, від якої відмовилась рідна мама
ЩОБ ВИЙТИ ЗАМІЖ, “ДОКУПЛЯЛА” РОКИ Цій жвавій жінці з твердим голосом і виразною, пересипаною жартами мовою, аж ніяк не дасиш сто років. А баба Ніна тим часом про першу світову розповідає так, ніби згадує про учорашню балачку з сусідкою: – Від тої війни вся наша сім’я втекла аж в Катеринославську губернію, – каже 100-літня Ніна Юріївна. – А я тоді вже добрий такий дівчук була… Через три роки тільки повернулась додому у Загорів. З тих пір із Старого Загорова, що біля Локач, Ніна Подляшко більше нікуди не виїжджала. Звідси відправила першого чоловіка на одну війну, другого – на другу, удочерила з третім наприкінці сьомого десятка літ і виховала дочку. – Правда – три чоловіки мала, людоньки, – говорить жінка. – Перший з Бобич був. На війні громадянській пропав. Другий – з Маркович. За політику його посадили і не вернув. А третій вже загорівський. Теж помер. Вісім років тому. Перший раз заміж Ніну видали зовсім юною – у 15 чи 16 років. Довелось навіть “докупляти” їй роки, щоб записали 17-літньою і можна було видавати. Від того шлюбу народилась у неї дитина, але померла немовлям. Більше дітей бабі Ніні народити не судилось. З другим чоловіком жінка прожила десь близько п’ятнадцяти років. Але після Великої Вітчизняної його арештували, звинувативши у націоналізмі. – Прийшло тільки повідомлення, що його вже нема живого. Дуже хороший був чоловік… А тут прийшов з війська Микола – мій третій – і каже: “Давай одружуватись”. Давай, то давай. Що я буду відмовлятись від хлопця, на 18 літ меншого? – посміхається Ніна Юріївна. – Зробили весілля… …А ЩОБ СТАТИ МАТІР’Ю – “ВІДКУПЛЯЛА” Жили з Миколою мирно і дружно. Не сварились. Але так і не мали дітей. Взяли до себе ще немовлям Колю – сина брата баби Ніни. Його мама померла, а батько пропав на фронті. Виховали хлопця. Так само доглянули й інших шістьох своїх племінників – старших братів і сестер Колі. А коли племінники повиростали і порозлітались, знову залишились удвох. – А мій господар – гвалт, дай йому, хай будуть діти. Де ж ти візьмеш тих дітей, як нема? – зітхає баба Ніна. – Що ж… жили-жили, роки йшли і стала я проситись до своїх, до родини. Але в одного сім’я, в того одне, а в того друге. І тут нараяли мені удочерити дитинку, дівчинку п’яти місяців, яку залишила рідна мати в Локачах у лікарні… Ніні Юріївні тоді було 67 років! (“Я думала, що якось доживу, скільки Бог дасть, а він же молодший – залишиться. А тут вже стільки років Миколи нема, а я ще живу.”). Лікар, до якого баба Ніна прийшла просити дитину, і дивувався, і сміявся: – Та ви жінка уже в літах, і немалих. Вам хочеться того клопоту? – Дайте мені той клопіт, – плакала вона. – Я така бідова: дітей не маю. А як нема дітей, то і жити не треба. Вірите чи ні? Не треба… Їй таки пішли назустріч. Але довелось схитрувати: у документах на удочеріння Ніну Подляшко записали… з 1912 року народження. Зробити її молодшою майже на 10 років придумав лікар. – А коли в сільраді сказали приїжджати і забирати дитину, я була така рада, ніби на сто коней сіла. А мій господар як тішився! Як взяв маленьку на руки, то тільки: моя, моя і моя. Дуже її любив. Скільки жив, то ніяк, лиш “моя доця” на неї казав… Хата наша ожила, є вже в хаті рух. Охрестили ми дівчинку Раєю, і от – помаленьку-помаленьку виховали, оженили і онучки вже є хороші. ДОКУМЕНТИ ПРО УДОЧЕРІННЯ СПАЛИЛА САМА ДОНЬКА 100-річчя Ніна Подляшко відзначила у жовтні. З донькою Раїсою, зятем Володимиром, трьома онуками, сусідами. Прийшли привітати довгожительку і з адміністрації. Випила на ювілей баба Ніна трохи вина, хоч і не є прихильницею спиртного. – Не кушаю я вина-горілки, – сміється старенька. – Богу молюсь. І зранку, і вдень, і ввечері. Більше часу в хаті проводжу, в ліжку. Ноги вже не ті, далеко не зайду – хіба до сусідки найдалі. А батюшка – отець Анатолій, дай Боже йому здоров’я, до мене сам приходить. Секрет довголіття баби Ніни простий: – Живу, та й все, – знизує вона плечима. – Мама моя теж майже до ста років дожила. Та й мусила я жити – дочка молода, онучечків хотілось побачити. Заміж Раїсу Подляшки видавали, коли Ніні Юріївні було уже 85. Але, незважаючи на такий поважний уже вік, весілля дочці справили велике. – Я завжди кликала своїх батьків “мамо” і “тато”, хоч ще у школі дізналась, що я – прийомна дочка, – каже Раїса. – Знаєте, як то буває між дітьми? Як тільки якийсь конфлікт, то мені зразу починали дорікати: це не твоя мама. Я повернусь додому, а запитати у батьків не наважуюсь. Сяду десь в куточку і плачу. І якось після такого шкільного конфлікту, а то було у класі шостому, я прийшла додому і стала шукати документи про удочеріння. Знайшла. Виявилось, спочатку я звалась Валентиною Мороз… Прочитала все, поплакала. А потім взяла і спалила усі ці папери, щоб не було ніякого доказу, що я не їхня, щоб мені більш ніхто у цьому не дорікав. А батькам спочатку навіть і не зізналась про це. То вже пізніше сталось. Обняли ми з мамою одна одну і ридаємо. А потім я кажу: “Мамцю, тільки ви в мене єдині і тільки ви мої…” Через багато років, коли Рая вже матиме своїх дітей, їй передадуть, що її хоче побачити рідна мати. Рая відповість, що рідна мати її сьогодні вже багато разів бачила. Хоч і плакатиме після цього… Василь УЛІЦЬКИЙ. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів.
