ХУТОРЯНИ

Закінчення. Початок у "Волині" за 9 грудня

ОКУРІКА ВІДРОДИЛАСЬ З ПОПЕЛУ
Я в селі Любна, до якого підступають ліси. В цих лісах в роки війни було партизанське містечко — Лісоград. 8 грудня 1942 року німці спалили хутір Окуріка, який теж був притулком для партизан. Перш ніж поїхати на хутір, скористалась порадою своєї попутниці — секретаря Залізнинської сільської ради Лідії Жилко:
— А ви поговоріть з бабою Вірою — Вірою Поліщук. Вона бачила, як від хутора залишилось попелище.
Баба Віра, мабуть, не раз розповідала про милий серцю хутір і про ту трагедію, яку пережила. Але від цього давній біль не став менший. Вона, повернувшись думками в минуле, говорить:
— Сімнадцять душ нашої рідні тоді побили німці. Мої батьки вціліли. Але від хати нашої залишилось лише згарище. Худобу німці всю позабирали і зігнали в село Судче — там колись панський маєток був. Десь з тиждень ми були в Гірниках. Потайки навідувались на хутір — боялись, щоб німці знов не приїхали. А треба ж було похоронити загиблих. Від них головешки одні зостались. Поприкопували їх там же, на хуторі, серед сосен. А самим куди подітись? Куди йти? Одна дорога була — до партизанів. Партизани невдовзі худобу в німців відбили. То вже й корови були, молоко…
— А за що ж хутір спалили?
— Думаю, за те, що в колгосп люди пішли. Мій батько його й організовував.
Поліщук — це прізвище баби Віри по чоловікові. А в дівоцтві вона була Левкович. На Хуторі Окуріка народилась і виросла.
— Яка то житка тоді була? — каже вона. — Хіба тоді жили, як тепер? Ходили в постолах, волоками онучі примотували. Ноги завжди мокрі...
Та як спалили рідний хутір, то вже та трудна “житка” раєм здавалась. Дві зими перебивались в лісі з партизанами, в урочищі Сюзанка Маневицького району. Після війни жили якийсь час в Маневичах.
— А я все кажу до батька: “Ходімо на свій хутір”, — пригадує баба Віра. — Вмовила таки. Прийшли. Походили по згарищу, ніде нікого. Василина тільки стрілась, моя двоюрідна сестра. Як тут жити?
На хутір Окуріка баба Віра вернулась у сорок восьмому році. Уже із своїм чоловіком Василем. Збудували на згарищі хату, в якій троє дітей виросло. І жили б і досі там, та померла дочка у селі Лобни, залишивши маленьких діток. Довелось перебратись на її хазяйство і піднімати внуків на ноги.
Редакційний автомобіль долає піщані кілометри дороги, що оперізує ліс, а потім вже поміж соснами добігає до Окуріки. Я хочу зустрітись з тими, хто не дав загаснути вогнищу життя на хуторі, — з родиною Поліщуків (знову це прізвище, бо ж ми на Поліссі), яка “цілу ферму тримає”. А зустрівшись із господинею, миловидною Світланою, вже не запитую, хоч і було це на думці, чи не сумно жити серед лісу, так далеко?.. Бо боялась почути зустрічне питання: “Далеко від чого?” Все відносне в цьому світі. Людині важливо не стільки, де вона живе, а з ким живе. Якщо поруч люблячий чоловік (дружина), якщо хороші діти, які тішать твоє серце, то це і є великий смисл нашого буття.
— Шкода, що Феді вдома нема, — говорить Світлана. — Він би вам більше про хутір розповів, бо згодувався тут. Я теж хутірська, але з іншого хутора — Дякова.
Федір до 28 літ не міг женитись, хоч ганжі ніякої не мав. Мабуть, тому за хутірського парубка ніхто не хотів йти заміж, що батьки його були хворі, потребували догляду. Почувши про таке “придане” та ще про те, що доведеться перебиратись в ліс, дівчата втрачали інтерес до кавалера.
Але, як кажуть, свою долю не обминеш. Після школи Світлана покинула свій хутір, жила на квартирі в Любешові і працювала касиром у банку. Одне слово, вибралась із глухомані — ближче до цивілізації. І, здавалось їй, що нізащо не стане знову хуторянкою.
— У селі Лобна було весілля, — пригадує жінка. — Заміж виходила моя однокласниця. Там я й познайомилась з Федором. Він вже старший був парубок, а мені тільки дев’ятнадцятий йшов.
Світлана аж зніяковіла, коли я її запитала, чим же так приворожив її цей парубок, що знову стала хутірською, — не кожен день беруть у неї інтерв’ю та ще й про таке потаємне розпитують. І жінка, обминувши залицяння і те, як Федір переманив її з Любешова на хутір, розповіла про їхнє весілля. Восени вони познайомились, а навесні, 24 квітня, поженились.
Весілля було в двох хутірських хатах. Столи накрили в батьківській оселі Федора, а під танці “орендували” сусідську хату. Це був вісімдесятий рік. Після весілля жили на хуторі. Хоч і планували колись перебратись у село — збудували в Лобнах хату.
— А тут, — пригадує Світлана, — світло до Окуріки провели, і мій Федір на радощах заклав фундамент ще одної хати — уже на хуторі. Знав, що я тепер не скажу: “Як то діти ростимуть у лісі, без телевізора, без музики?..”. Його хутірська душа не лежала до села. Так і стоїть у Лобнах пусткою наша нова хата, правда за 20 літ вона вже зістарилась. Може, колись хтось з дітей там поселиться.
Щодо ферми, про яку нам говорили, то , як вважає Світлана, трохи перебільшено. А наскільки перебільшено — судіть самі: торік зимували 15 голів худоби. В цьому році менше, бо вже п’ять телят продали. Власне, із свого хазяйства і живе родина. Непогано вродила картопля, але за безцінь, бідкалась жінка, восени продавати не стали — позакопували. А як буде навесні — хто його знає?
Якщо хтось думає, що на хуторі жити сумно, то даремно: роботи стільки, що сумувати ніколи. Тим більше, що сини Григорій і Геннадій, покінчавши училище, вже працюють. Вдома бувають в основному у вихідні. Є в сім’ї Поліщуків ще дві школярки: Ніна закінчує Залізницьку середню школу, а найменша Наталочка — першокласниця. Вона ходить щодня в село Лобна ще з таким же хутірським хлопчиком Тарасиком.
— В основному вранці возимо їх до школи, — каже мама Наталки. — Запрягаємо конячину то ми, то батьки Тараса. Бо як підуть діти пішки лісом, то поки наговоряться, пороздивляються, то й на уроки спізняться. А вже із школи добираються самі.
І того дня наш фотокореспондент зафотографував цю хутірську юну парочку, коли вони з портфеликами прошкували лісовою дорогою. А Тарас, до речі, — внук моєї співбесідниці баби Віри. Це вона перебралась через необхідність в село, а син так і залишився жити на хуторі. Зазвичай, на хуторах живуть престарілі люди — молодь порозліталась. А тут — навпаки. І це ще одна ознака того, що Окуріка має майбутнє.
Хуторяни — від старшого до малого — передають історію стражденного рідного куточка. Сьогодні Світлана Поліщук розповідає дітям те, що почула від покійної вже свекрухи, яка пережила трагедію Окуріки. Розповіла й мені:
— Мати мого чоловіка, — каже Світлана, — з вогню втекла. В одну хату зігнали людей, закрили. Вона ще з однією, старшою жінкою сховалась у льошку, що був під підлогою. Коли німці всіх переводили в клуню, де й постріляли, то хтось в той льошок заглядав, штиком штурхав (уявляю, що молода дівчина пережила). Але одягнута була моя свекруха в кожушок, то й не намацали її. Коли хату запалили і стало ясно, що або смерть, або треба якось рятуватись, то кинулись хуторянки до вікна. Вискочили. Німці їх помітили, стріляли по них. Старшу жінку застрелили. А мою майбутню свекруху куля обминула. П’ять років тому похоронили ми її. Свекруха завжди розказувала, як весело було колись на нашому хуторі. Навіть у війну збирались люди — співали, жартували. І вона у війну зійшлась із своїм чоловіком, батьком Федора. Буквально на попелищі, не маючи нічого за душею, побудували хатину, в якій виростили п’ятеро дітей.
Напевно тішились старенькі, що любов до хутора перейняв їх син Федір, і вже його сім’я пише сучасну історію Окуріки.
Катерина ЗУБЧУК.