Рідко хто з ветеранів воєнних баталій доживав до ста років, вони помирають передчасно від незагоєних ран, хвороб
Рідко хто з ветеранів воєнних баталій доживав до ста років, вони помирають передчасно від незагоєних ран, хвороб
Павло ШЕСТАЛЮК
Василь Іванович Марчук теж травмований і хворобливий. Пам’ять повільно працює, рухи невпевнені, недочуває, слабо бачить. Дочка Анастасія Чернобай виконує роль посередниці в непростому спілкуванні. Сторінку за сторінкою ми листаємо книгу життя. Василь Іванович народився 25 квітня 1909 року в сім’ї селянина-хлібороба. До одруження парубок наймитував у господарстві рідного дядька, який живе у селі Машів. Одружився у двадцятирічному віці з Оленою. Господарювали на хуторі, що розташувався в урочищі Кам’янка. Працювали, не шкодуючи сил, прагнули кращого майбутнього. Вересень 1939 року перекреслив молодечі плани. Тридцятирічного Василя мобілізували до польського війська. Потрапив у містечко Замость, де одягли військову форму жовнєжа, дали гвинтівку. Не вистачило часу на вишкіл, тому що Гітлер поспішав до Бугу, щоб створити плацдарм нападу на СРСР. Їх стрілецький полк спішно кинули до Любліна. Запізнились. Залізницю розбомбили літаки вермахту. Моторизована навала деморалізувала Польську армію. З гвинтівкою на танк не підеш. Покидавши зброю, волиняни рушили додому. В польській уніформі Василь пішки подолав не один десяток кілометрів. Обминав села, хутори біля Бугу, ночував у скирті соломи. Вранці, голодний і втомлений, дістався рідного обійстя. Сім’я його не чекала: так швидко відвоювався. Німецько-польська війна для нього закінчилась. Лише польська нагорода нагадує Василю Івановичу про його участь в обороні сусідньої країни. “Medal “Za Udziat w Wojnie Obronney 1939” Prezydent Aleksander Kwasniewski”. 22 червня 1941 року не зачепило смертельним крилом війни хворостівців. Червоні війська відступали в напрямку на Ковель. Крім застав, організованого опору не зустрічали фашистські завойовники. У той час ніхто не вірив, що повернеться Червона Армія визволителькою. У липні 1944 року Василя Марчука мобілізували. Осягав прискорено ази воєнної науки в учбовому центрі (якщо можна його так назвати) Рожища. Разом з односельцями (пам’ятає Семена Карповича) потрапив у Карпати. — Там, на Долині Смерті, перед Дукельським перевалом — “воротами” в Чехословаччину — полягло чимало нашого брата від куль, осколків, снарядів ворожих гармат і мінометів, — пригадує. — Ми дерлися в гори. Нас видно, як на долоні. А вони скажено поливають смертельним свинцем наступаючих волинян. Мені не пощастило звільняти Чехословаччину від фашистів. Однак пощастило вижити. Дістав багато поранень. Перебитий хребець, три лівих ребра, поранена ліва нога, контузія спинного мозку, осколки під носом, біля вух, в спині — таким був реєстр ран. Терміново відправили у шпиталь до Львова. Потім у Сочі. Досвідчені хірурги витягали осколки, лікували хребець, поранену ногу. На все життя залишився осколок (5 мм) недалеко від серця. Лікарі не наважились оперувати. — Так з ним і доживу,— хрипким голосом каже ветеран. Читаю медичний висновок з госпіталю. “Не годен к службе в Красной Армии. 24 марта 1945 г.”. У березні повернувся червоноармієць рядовий Василь Марчук до своєї хати. Сім років працював у новоствореному колгоспі “Дружба” в будівельній бригаді теслею. П’ятнадцять років — завгоспом у місцевій школі. Навіть виготовляв наочність в навчальні кабінети, мурував грубки. Їх по-вуличному називають Мулярі. Решту свідомого життя провів із своїми болячками. Спочатку доглядала дружина Олена, потім — дочка Олександра. — Коли мати і Шура померли, я залишила міську квартиру в Бердичеві Житомирської області на своїх двох дорослих дочок і перебралась назавжди в батьківську оселю. З 1991 року сама долаю побутові труднощі, щоденні клопоти,— каже донька ветерана Анастасія. Запитав знайомих терапевтів: “У чому секрет довголіття ветерана-інваліда?”. Почув відповідь: “Здорове серце, харчування збалансоване, міцність нервової системи. Лікування переважно засобами народної медицини, рух”. Василь Іванович Марчук нагороджений медалями “За відвагу” І—ІІ ступенів, орденом Вітчизняної війни, ювілейними медалями. А з нагоди століття ветерану-інваліду першої групи вручили вітальну адресу від Президента України Віктора Ющенка, грошову допомогу, подарунки, квіти від районної і сільської влади. Багато-багато років життя бажали від щирого серця вітальники. с. Хворостів Любомльського району.
