На кінцевій зупинці тролейбусів, що на вулиці Карбишева в Луцьку, гірко плакала бабуся. Натруджені біля землі руки, сиве волосся і вицвіле, явно з молодшого плеча помаранчеве пальтечко та панчохи «в резинку», незважаючи на понад 30-градусну спеку...
На кінцевій зупинці тролейбусів, що на вулиці Карбишева в Луцьку, гірко плакала бабуся. Натруджені біля землі руки, сиве волосся і вицвіле, явно з молодшого плеча помаранчеве пальтечко та панчохи «в резинку», незважаючи на понад 30-градусну спеку...
Спочатку я подумала, що, мабуть, хтось із бабусиних рідних потрапив у не вельми респектабельний заклад, що знаходиться неподалік –наркологічний диспансер. На моє запитання (із надією заспокоїти стареньку) вона розридалася ще більше: – Дитинко, мені треба на залізничний вокзал, а я кудись заїхала і не знаю, як звідси вибратись. Як була молодша, то скрізь сама їздила, а тепер – шо я знаю... Трохи моторошний для незвичного ока індустріальний пейзаж із численними металевими трубами й захаращена сміттям порожня зупинка, яка давно вже не бачила віника двірника, не додавали старенькій оптимізму. Посадила бабусю на першу ж маршрутку, що їхала в бік залізничного вокзалу, і попросила водія сказати їй, де необхідно вийти. – Та я можу забутися, – огризнувся спочатку молодий водій, але моє нагадування про те, що від старості ніхто не має індульгенції, здається, подіяло. Сподіваюся, що бабуся благополучно добралася на свою Горохівщину.
