ТАКОГО ВЕЛЕТНЯ (ЗРІСТ – 212 САНТИМЕТРІВ) ВОЛИНЬ ЩЕ НЕ МАЛА

Ми вже розповідали про успішний старт клубу «Університет-Волиньбаскет» у ХІХ чемпіонаті України з баскетболу серед чоловічих команд вищої ліги. Вагомий внесок у перемоги над колективами «Скорпіони» з Києва, «Тернопіль-ТНЕУ» і «Хіміком-2» з Южного належить центровому лучан Роману Соколу. До речі, він — один з найвищих баскетболістів України, зріст якого 212 сантиметрів. Наш кореспондент зустрівся із нашим гулівером

Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ

-Романе, насамперед розкажи, будь ласка, як ти потрапив у «Волиньбаскет»?
— Після завершення у нинішньому році чемпіонату української баскетбольної ліги у дивізіоні «Б», усі учасники дізнались, що подібний турнір більше проводитись не буде. Сотні гравців залишились, так би мовити, без роботи — вільними агентами. Саме у цей період подзвонив до мене головний тренер волинської команди і попросив приїхати на оглядини. У серпні я зіграв у декількох товариських поєдинках з рівненськими клубами, зокрема з відомим «Пульсаром», потім пройшов поглиблений триденний медичний і фізичний огляди. Тренерський склад залишився задоволений моїми ігровими кондиціями і запропонував залишитись у команді.
— У тебе підписаний контракт з клубом «Університет-Волиньбаскет»?
— Ні, контракту немає. Є, так би мовити, джентльменська трудова угода, в якій обумовлені права й обов’язки обох сторін. Я зобов’язаний тренуватись, грати, а клуб забезпечує мене страховкою, зарплатою, житлом, харчуванням. Є ще деякі дрібні умови.
— А ти, Романе, звідки родом?
— З Кіровоградщини. Є таке село у Петрівському районі — Новий Стародуб. Там народився, ходив до школи. Там нині живуть мої батьки.
— У кого з них ти такий високий вдався?
— У батька, мабуть, хоча його зріст лише 192 сантиметри. У мами — 180. А старша сестра взагалі виглядає крихіткою у порівнянні зі мною — 170 сантиметрів.
— Пригадуєш, коли твій зріст найбільше «стрибнув» уверх?
— Я, за словами мами, народився майже 60-сантиметровим. З першого до випускного класу був найвищим у школі. Двометровим став у п’ятнадцять років, коли навчався у дев’ятому класі.
— А коли по-стравжньому захопився баскетболом?
— Не повірите, але ще у десятому класі я зовсім не цікавився цим видом спорту. А на канікулах поїхав у табір відпочинку в Рибаковку, що на Миколаївщині. Там мене побачив тренер з... боксу Семен Греков. Він був вкрай здивований, що до цього часу я з такими фізичними даними серйозно нічим не займаюсь. Наприкінці літа в селі я отримав телеграму з Южного Одеської області, в якій тренер з баскетболу Віктор Бєлаш запросив мене приїхати до нього. Оскільки я був ще школярем, то поїхав з мамою. У спортзалі Віктор Васильович дав мені м’яча і попросив покидати в кільце. Я, велетень із зростом 203 сантиметри, жодного разу не влучив і був впевнений, що це провал. А тренер посміхнувся і сказав те, що я запам’ятав до сьогоднішнього дня: «Це добре, що ти нічого не умієш. Значить тебе не треба буде переучувати». Так я залишився закінчувати загальноосвітню школу і вивчати ази баскетболу в Южному.
— Коли ж вийшов на майданчик у складі команди?
— Уже через декілька місяців я грав за місцевий клуб «Хімік-3». Згодом «виріс» до другої команди «хіміків». Оскільки до «основи» тутешнього колективу суперліги українського чемпіонату пробитись було надзвичайно важко, то, щоб не «гріти лаву запасних», у сезоні 2006-ого року я грав у вищій лізі за місцевий СК «Аджалик». А наступного року спробував свої сили у дублюючому складі БК «Одеса», де тренувався під керівництвом відомих наставників Віталія Лебединцева і Віктора Балашова. Потім по одному сезону я зіграв за клуби «Грифони» (Сімферополь) і «Педуніверситет» (Кіровоград).
— Скажи, на що може розраховувати «Університет-Волиньбаскет» в нинішньому чемпіонаті?
— Як відомо, турнір на першому етапі проводиться у двох групах — по сім клубів у кожному. Потім по три кращі колективи розіграють звання чемпіона України у вищій лізі. Так ось, з таким складом гравців, як нині у нас підібрався, з такими вимогливими тренерами, нам цілком під силу боротись за місце у призовій трійці.
— Романе, не можу не поцікавитись твоєю думкою як баскетболіста-професіонала, чому цей вид спорту занепав в Україні? Пригадуєш, колись у нас були Володимир Білостінний, Анатолій Поливода, Вадим Гладун, Володимир Сальников, Олександр Ткаченко, Олександр Волков.
— Я їх не застав на баскетбольному майданчику, але зірок цих пам’ятаю. Коли вони грали, Україна не була «заселена» іноземними легіонерами. Нині українці сидять у глибокому запасі, а грають в чемпіонаті варяги з Балканських країн, США, країн Західної Європи. Це — найголовніша, на мій погляд, причина невдач збірної України.
— На завершення таке делікатне питання: чи ти зі своїм зростом не комплексуєш, не відчуваєш дискомфорту у повсякденному житті?
— Скажу відверто, раніше це було. У школі соромився, сутулився, ніби трошки пригинався до землі. А коли переїхав у Южний, почав жити і тренуватись серед таких же високих, як і я, то цей комплекс зник. Тепер навіть приємно, коли на вулиці чи у транспорті відчуваю чийсь погляд чи чую якісь компліменти на свою адресу.