«Там, де стоїть «Сталева Сотка», прорватись неможливо»: звернення командира волинської бригади, який йде на іншу посаду

«Дорогі побратими та посестри!

Одразу попереджу: пост буде довгий. Місцями – дещо нудний, тому наберіться терпіння. Бо ж за чотири з половиною роки назбиралося стільки, що в один абзац не вміститься. І це той випадок, коли треба сказати багато.

У березні 2022 року я прийняв 100-ту окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ. Бригади, по суті, ще не існувало. Та було головне – люди. Люди, які прийшли в армію самі – з роботи, з навчання, з дому. Патріоти, в яких «горіли очі». Усі мотивовані. Тоді в нас було мізерне озброєння: крім стрілецької зброї – майже нічого. Багато хто в нас не вірив, але ми довели протилежне.

Перші бойові завдання підрозділи нашої бригади виконували на Київщині – тоді, коли вирішувалося встоїть столиця чи ні. Волинські хлопці були серед тих, хто зупиняв російський наступ на Київ. Без досвіду, без техніки, з тим, що було в руках. Тоді ж, у березні 2022-го, ми зазнали перших бойових втрат. З того дня почався наш власний рахунок. Він не закритий і сьогодні.

Після відходу ворога з-під Києва бригада повернулася на Волинь, але не відпочивати. Ми виконали колосальний обсяг роботи на північних рубежах області: інженерні загородження, фортифікації, мінування, система вогню. Готувалися до удару з Білорусі, який міг початися будь-якого дня. Цієї роботи майже ніхто не бачив. Вона не дає ефектних кадрів і не потрапляє в зведення. Але оборона, яку ворог не наважився перевірити – це те, заради чого ми працювали.

У квітні 2023 року бригаду перекинули на Донеччину. Бахмутський напрямок. Далі – стик Донеччини та Луганщини, Серебрянський ліс. Про Серебрянку скажу окремо, бо її досі недооцінюють. Це один із найважчих видів бою: ліс без орієнтирів, позиції за 50–100 метрів одна від одної, артилерія працює по кронах, евакуація пораненого може тривати добу. Ми простояли там так, що не віддали жодної позиції. На окремих ділянках – просунулися вперед. Саме в цих боях бригада загартувала свій характер, здобула важливий досвід і продемонструвала росіянам, що легко з волинянами не буде.

А 29 березня 2024 року сталося те, чого ще не робили: 100-ту окрему бригаду територіальної оборони офіційно переформували в 100-ту окрему механізовану бригаду й передали до складу Сухопутних військ ЗСУ. Для мене це не бюрократична процедура. Це визнання – професійності офіцерів бригади, які навчилися планувати й вести бій, і мужності сержантів і солдатів, які на собі несуть основний тягар війни. І одночасно це був новий серйозний виклик: інша штатна чисельність, інші завдання, інший рівень відповідальності. Ніхто не давав нам часу на розгойдування.

Уже в квітні 2024-го підрозділи бригади зайшли на Покровський напрямок. Очеретине. Це були важкі зустрічні бої – коли противник уже прорвав лінію бойового зіткнення і йшов уперед, а ми входили в бій з ходу. Ми зазнали важких втрат. Але російський наступ зупинили, знявши загрозу обвалу фронту.

Далі був Торецьк. Про нього коротко не вийде. Ця битва почалася влітку 2024 року і тривала понад 15 місяців – до листопада 2025-го. Це найтриваліша битва російсько-української війни. Спочатку це були вуличні бої, потім – бої на руїнах, бо цілих будівель у місті не лишилося.

Проти нас там працювала 51-ша загальновійськова армія противника – 1-ша, 5-та, 9-та, 110-та та 132-га окремі мотострілецькі бригади, підрозділи 150-ї мотострілецької дивізії, а також окремі стрілецькі полки їхнього мобілізаційного резерву. Заходили вони туди свіжими. Виходили – тим, що від них лишалося. За нашими підрахунками, в Торецькій агломерації противник втратив близько 50 тисяч осіб, з них близько 20 тисяч – безповоротно. За штатною чисельністю це кілька повнокровних дивізій, перемелених об одне шахтарське місто.

І ще одне, що варто розуміти. Кожен місяць, який ми там стояли – це місяць, який противник не витратив на Костянтинівку. Ми не просто тримали Торецьк. Ми купували час для інших. Відтоді ворог чітко засвоїв – там, де стоїть «Сталева Сотка», прорватись неможливо, а втрати будуть величезні.

Наша бригада, яка починала зі стрілецької зброї, не мала права застрягнути в 2022 році. І не застрягла. Ми одні з перших у своєму сегменті розгорнули підрозділи безпілотних систем – від розвідки до ударних комплексів. Потім прийшли наземні роботизовані комплекси, і тут ми зробили те, чим варто пишатися. Наші «Волинські бобри» – підрозділ НРК бригади – за підсумками 2025 року стали переможцями номінації «Найбільше місій роботизованої логістики» проєкту «Армія дронів». У листопаді 2025-го підрозділ посів 3-тє місце серед усіх підрозділів Сил оборони України і 2-ге – серед підрозділів ЗСУ. Лише за один місяць – 266 виконаних місій, понад 64 тонни боєприпасів, спорядження та обладнання, доставлених на передову. Та куди важливіша інша цифра: п’ятеро евакуйованих поранених і двоє полеглих побратимів, яких роботизовані комплекси вивезли з поля бою, куди людина не дійшла б.

Зараз бригада обороняє Костянтинівку – південні ворота Краматорсько-Слов’янської агломерації. Ворог кинув сюди величезні сили й засоби, працює авіабомбами, дронами, малими піхотними групами, намагається просочитися в міську забудову й перерізати нашу логістику. Легко там не було ніколи. Але ціна, яку противник платить у смузі нашої Сотки, для нього незмінно висока – лише за один місяць боїв це сотні вбитих і поранених, два перемелені батальйони.

Проте, прикрашати не буду: обстановка складна. Та вона керована, і бригада знає, що робить.

Усе, що було вище – це зброя, техніка і дати. Самі по собі вони нічого не варті. Зброя не стріляє сама. Робот не їде сам. Оборона не тримається сама. Важливо інше. 100 омбр – це колектив небайдужих людей: хоробрих, вірних військовій присязі, патріотичних, розумних, працездатних. Можна перелічувати довго, але суть одна: всі небайдужі, справжні герої.

Це бійці, які п’ятий рік нормально не бачать дому. Це офіцери, які приймають рішення за хвилини й живуть з ними роками. Це медики, зв’язківці, оператори, водії, кухарі, ремонтники – усі ті, чиїх прізвищ не буде в новинах. Це рекрутери й інструктори, які вчили вчорашніх цивільних. Це наші жінки у строю, яких у бригаді немало і які нічим не поступаються.

Я знаю ціну кожному. Не тому, що так говорять на прощання, а тому, що чотири з половиною роки бачив це щодня.

Наша стійкість і слава має свою ціну. Це насамперед втрата наших героїв – побратимів і посестер, які хоробро приймали бій, аби зупинити противника, і заплатили за це життям.

Це наші небесні захисники, які допомагають нам уже з небес і мотивують бити ворога ще завзятіше. Схиляю голову перед загиблими воїнами 100 омбр, які віддали життя, аби дати можливість нам боротись далі та перемогти в цій клятій війні.

Окремо – родинам полеглих. Ви щодня робите неймовірне. Ви живете з тим, з чим жити неможливо, і при цьому тримаєте нас. Бригада вас не залишить – це не формула ввічливості, це зобов’язання, яке переходить моєму наступнику разом з посадою.

Окремо – тим, хто досі числиться зниклим безвісти на полі бою, і їхнім родинам. Ми не припиняємо роботу по жодному із цих випадків.

Саме зараз у місті Ковелі на Волині тривають активні роботи зі спорудження Меморіалу Героїв «Сталевої Сотки». Маємо усі шанси відкрити Меморіал до кінця нинішнього року. Він стане місцем нашої пам’яті, місцем наших регулярних зустрічей – і місцем нашої сили…

Дякую ветеранам «Сталевої Сотки» – тим, хто пройшов з бригадою свій шлях і звільнився за станом здоров’я чи за віком, тим, хто після поранень повернувся до цивільного життя. Ви заклали фундамент підрозділу. Те, що бригада сьогодні одна з кращих – це і ваш результат також.

Дякую пораненим, які повернулися в стрій. Це окремий рівень мужності, і це ні з чим не сплутати.

Дякую суміжникам – усім бригадам, полкам і загонам, з якими ми ділили одну смугу, один фланг і одну евакуаційну дорогу. На війні сусід ліворуч і сусід праворуч важать не менше за власні резерви. Окремо – підрозділам Сил спеціальних операцій, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Національної поліції та СБУ, з якими ми в різні періоди виконували бойові завдання пліч-о-пліч.

Бригада ніколи не воювала сама. За нами весь цей час стояла Волинь – і не тільки словами.

Дякую громадам та органам влади Волинської області:

голові Волинської ОДА / начальнику Волинської ОВА Роману Романюку (а також його попередникам Юрію Погуляйку та Івану Рудницькому);

голові Волинської облради Григорію Недопаду;

голові Ковельської РДА Ользі Черен та голові Камінь-Каширської РДА Ользі Ващук;

голові Ковельської районної ради В’ячеславу Швораку;

Луцькій міській громаді та її голові Андрію Разумовському (а також його попередникам Ігорю Поліщуку та Катерині Шкльоді);

Ковельській міській громаді на чолі з Ігорем Чайкою;

Володимирській міській громаді на чолі з Ігорем Пальонкою;

Нововолинській міській громаді на чолі з Борисом Карпусом;

Камінь-Каширській міській громаді на чолі з Віктором Пасем;

Боратинській сільській громаді на чолі з Сергієм Яручиком;

та усім іншим громадам, адже усі вони нам допомагали.

Також щиро дякую потужному колективу Волинської обласної прокуратури на чолі з Максимом Роговенком за підтримку протягом усієї війни, а також попередньому керівнику обласної прокуратури Віктору Тимчуку, який, до речі, особисто що два-три місяці привозив допомогу на фронт, де б не виконувала бригада бойові завдання.

Колективу Управління СБУ у Волинській області на чолі з Сергієм Маслієм, а також його попереднику Миколі Лисененку.

Колективу Головного управління Національної поліції у Волинській області на чолі з Олегом Сліпчуком та його попереднику Юрію Крошку. В певний період часу ми пліч-о-пліч виконували бойові завдання.

Колективу 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України на чолі з Богданом Ігнатюком, а також його попереднику Сергію Лозінському. Свого часу ми також виконували бойові завдання пліч-о-пліч.

Колективу 32 Волинського окремого батальйону Національної гвардії України на чолі з Володимиром Олійником.

Колективу Волинської обласної клінічної лікарні на чолі з Олександром Дударем.

Дякую благодійникам, волонтерам і бізнесу, які підтримували бригаду всі ці роки: Євгенію Дудці, Віктору Козаку, Ігорю Леху, Петру Пилипюку, Андрію Дерев’янку, Віктору Барчуку, Валентину Чарнюку, Віктору Данилюку, Юрію Зінчуку, Олександру Швораку, Івану Тусю, Альоні Кушнерук, Василю Зелінському, Мирославу Берташу, Василю Романюку, Олександру Сосницькому.

Дякую народним депутатам України, які системно допомагали бригаді: Вячеславу Рубльову, Андрію Герусу, Ірині Констанкевич.

І всім іншим, хто допомагав 100-й бригаді й кого я не назвав поіменно лише тому, що вас надто багато. Ви знаєте, що ви є частиною нас і нашої славетної історії.

Дякую рідним і близьким наших воїнів – за вашу підтримку та розуміння. Нехай Бог допоможе нам упоратись з усім цим.

З початку повномасштабного вторгнення і до сьогодні я був вашим командиром. За весь цей час я покидав стрій бригади рівно на 15 днів – це вся моя відпустка за чотири з половиною роки. Більше не міг собі дозволити – бо моя бригада постійно вела важкі бої. Пишу не для похвали, а для розуміння – чим для мене була ця посада.

Я дякую Богові, що в найважчий період мого життя дав мені можливість бути разом з вами. Дійсно, чотири з половиною роки тому ми створили 100-ту бригаду. Сьогодні це з’єднання, яке загартувалося у важких боях, набралося досвіду і стало потужним не по роках.

За рішенням вищого військового керівництва я переходжу на нову посаду – до 19 Армійського корпусу, до складу якого входить і наша бригада. Іду не від вас, а до ширшої ділянки відповідальності – масштабувати той досвід, якого набув у 100-й бригаді, на інші підрозділи. Той досвід, який отримано завдяки вам.

З важким серцем пишу цей крайній пост у якості командира 100 омбр. Таке відчуття, ніби розлучаюся зі своїми дітьми. Але скажу головне: я залишаю бригаду боєздатною, технологічною, мотивованою та однією з кращих у Силах оборони України. Бригаду, в якої є школа, традиції та люди, здатні вести її далі. Ви є та завжди будете частиною мене.

Війна не закінчується, роботи ще багато. Тримаємо стрій, б’ємо ворога.

Хоробрим Бог допомагає.

Слава Україні! Героям Слава!»

Командир 100 окремої механізованої бригади, полковник Руслан ТКАЧУК.