З Степаном Петровичем Жолобом (на фото) ми вчились одночасно до сьомого класу, лише у паралельних – «А» і «Б». Затим не бачились – страшно сказати — більше піввіку...
З Степаном Петровичем Жолобом (на фото) ми вчились одночасно до сьомого класу, лише у паралельних – «А» і «Б». Затим не бачились – страшно сказати — більше піввіку. То ж довелось знову перезнайомлюватись, згадати далеке минуле, яке у кожного своє, особливе, неповторне. Здебільшого люди, доля яких закинула далеко від рідної землі, там і приростають. Степана Петровича і його вірну дружину Галину Федорівну не звабило ніщо. Вони повернулись до рідного села тою стежиною і дорогою, які вивели їх у широкий і цікавий світ
Андрій БОНДАРЧУК, журналіст
-Степане Петровичу, дивлюсь на дату вашого народження і думаю: ми повинні бути тезками. 13 грудня – день Андрія. – Точно. Та мій батько казав, що я з’явився на світ Божий 11-го, це день Стефана. Але згодом у всіх документах значилось: 13 грудня, 1939 рік. Знаєте, у той час всяке бувало. – Після школи все молоде птаство розлітається, шукає своєї долі. Якою вона була у полковника Жолоба? – У Сереховичах закінчив десятирічку. Мрія була стати моряком. Навіть документи в Одеську морську школу подав. Не прийняли – до 17-ти не доріс. Ну і по комсомольській путівці поїхав будувати шахти Донбасу. – Будови комунізму. А я в той же рік потрапив на освоєння цілинних земель Казахстану. Все-таки вміла колишня компартійна ідеологія запалювати молодих... – Це так. Але для сільської молоді то був шанс вирватися з колгоспної неволі. З Волині тоді нас сім чоловік поїхало. Працювали тяжко — рили траншеї, вантажили, розвантажували і вчились на мулярів, потім на курсах машиністів насосів. Не одразу допускали до самостійної роботи – віком не вийшли. Після навчання в гірничому училищі і працював шахтним електрослюсарем... Потім – армія. Не думав, що там осяду на довгих 32 роки. Служив у Заполяр’ї, природа там сувора. Трохи згодом відібрали для служби в окрему 20-ту роту розвідки. Вже коли почав там службу, виявилось – це «Спецназ» розвідувальний. Готували нас там, скажу, по вищому класу. Там же здійснив 26 стрибків з парашутом у складних умовах. – О, то ви ще й розвідник-диверсант? – Якраз диверсіями ми не мали права займатись, на них не розмінювались. Ми спеціалізувались на проведенні глибинної розвідки в якійсь країні. – Ну, не в африканській, вочевидь? – Звичайно. В першу чергу Швеція, Фінляндія... Агітували ще продовжити надстрокову. Та я вирішив змінити військову спеціальність. Вступив до Ленінградського училища віськових сполучень. Згодом був чотири роки помічником військового коменданта залізничного відділу Західної залізниці. Затим – слухач військової Академії тилу і транспорту. Отримав спеціальність військового інженера шляхів сполучень і звання капітана. – Кажуть, що у військових офіцерів квартира на колесах. Тим більш – у шляховика. – То так. Коли ти тричі переїжджав, то це все одно, що пережив пожежу. Я переїжджав десять разів. На різних посадах довелось служити у Закавказзі, в Північній групі військ за кордоном, у Росії. Коли почались події, що привели до розвалу Союзу, з посади начальника військових сполучень Південно-Уральської залізниці у званні полковника за моїм проханням був переведений на таку ж посаду у Прикарпатський військовий округ, у 13-ту армію у Рівному. – Ну, це вже майже дома. – Так, але батьківська земля і звідти тягнула до себе. Хотілось відпочити, зайнятись господарством, мати свою хатину не на колесах. Тому у жовтні 1991 року подав заяву і був звільнений у запас. Оселився у рідному селі. – Знаю, живете вдвох з дружиною. Відомо, що про армійські сім’ї всяке говорять. Як це вам вдалося «мобілізувати» нашу землячку на нелегке армійське життя? – Для дружини військового воно справді нелегке. Але Галина Федорівна мужньо переносила «всє тяготи і лішєнія армєйской служби». Разом виховали і вивчили двох дітей, обоє з вищою освітою. А Галину я «мобілізував» ще будучи курсантом гірничого технікуму, коли приїхав додому на канікули. Закінчила дружина Київський інститут легкої промисловості. – З нашого села вийшло дуже багато людей різних спеціальностей. Навіть три депутати вищих законодавчих органів трьох держав. Двоє кандидатів медичних наук — Жолоби, з вашого родоводу. Але найбільше, здається, вчителів, медиків... –... І військових. Одних полковників скільки. Правда, всі в запасі. Окрім мене – Сава Козій, Сергій Муха, Володимир Балюк, Терентій Шимчук, Микола Гуль, дванадцять підполковників, тринадцять майорів... А льотчик Віктор Білоус? Воював в Афгані, там за мужність орден одержав. Хлопці з Серехович були надійними військовиками. Є у нас і перший генерал, правда «лісовий», Анатолій Карпук. – Цю традицію земляки продовжують? – У моїй сім’ї продовжував син, але вийшов у запас. Є один прапорщик, є слухач прикордонної академії, один юнак вчиться у військовому ліцеї. Треба відродити престиж військової служби, тоді бажаючих буде більше. – За час служби були й складні ситуації, хоч то був мирний час? – Пам’ятаєте страшну трагедію двох пасажирських потягів у Сибіру? Нас тоді мобілізували на ліквідацію наслідків катастрофи. Жахлива картина, смерть сотень людей... У стані бойової готовності були ми в Польщі, коли Ярузельський ввів надзвичайний стан. А Чорнобиль... Треба було готувати туди спецпотяги. Було й інше — це ж військова служба. – Сімдесят — це таки щось значить. Задоволені ви долею? Де і з ким будете зустрічати ювілей? – «Мої роки – моє багатство», — як співає Кікабідзе. На долю нарікань нема. Ось провідав дочку Світлану, вона в Луцьку живе. Маю троє внуків. А зустрічати ювілей буду в сімейному колі, приїдуть друзі. Ми домовились: ювілей кожного відзначаємо разом. – Що ж, хай буде ще у вас багато таких зустрічей!
