У Луцькому профтехучилищі №12 навчається єдина на Волині група глухих дівчат
Проблема виникла, коли стали фотографувати. Хоча, здається, що ж тут важкого – фотографувати: сказав: «Увага! С-и-и-р!». Так, але коли твого «сир» ніхто не чує… Наталія Михайлівна швидко знайшла вихід, роз’яснивши жестами дівчатам: коли рука піднімається вгору, – значить «увага», опускається вниз – “сир”. Ми – в Луцькому профтехучилищі №12. У єдиній на Волині групі нечуючих дівчат-кравчинь.
ЗА ПІВРОКУ ЗАТКНУЛИ ЗА ПОЯС ДРУГИЙ КУРС – Ні, ні, ні! – такими були першими слова у відповідь майстра Оксани Федотівни Воробей, коли їй, одній з найдосвідченіших викладачів училища, запропонували класне керівництво у цій незвичній групі. Оксана Федотівна каже, що деякий час жила по сусідству із глухонімими людьми і пам’ятає, як важко з ними було спілкуватись. – А тут же я їх маю навчити. Навчити шити! – майже за голову бралася я, – згадує зараз майстер. – Знаєте, роботу свою я люблю. І люблю результат. Тому й була такою категоричною. Як я їх навчу? Але ж… хтось це мав зробити. Тому кажу нашому керівництву: “Давайте я їх спочатку побачу, а тоді остаточно відповім: буду їх “вести” чи ні”. Далі Оксана Федотівна замовкає. Не дають їй говорити сльози. – Бачите, я й зараз не можу про це спокійно згадувати. А тоді, коли побачила перед собою такі чисті, світлі, щирі обличчя… Хочу до них посміхнутись, а з очей ллються сльози. Запитувати мене ще раз, чи погоджуся вести основні предмети у дівчат, уже не було потреби. А результат, за який так боялась Оксана Федотівна, прийшов дуже скоро. Через кожних півроку в училищі проходить атестація – оцінювання робіт і учнів, і викладачів, яку проводить адміністрація училища. Висновок старшого майстра після першої атестації був таким: “Можна тільки уявити, що вони будуть шити далі, якщо вже зараз заткнули за пояс другий курс!” РОБОЧИЙ ДЕНЬ ТРИВАВ 15 ГОДИН Йшла на роботу на восьму ранку, приходила з роботи після одинадцятої вечора. Це – один з доказів того, що “затикання за пояс” другого курсу далось нелегкою кров’ю. Йшла на роботу на восьму, приходила після одинадцятої. Це – трудовий режим Наталії Омельчук у перших півроку навчання. Адже спочатку їй доводилось кожного дня після чотирьох пар, на яких вона перекладала кожне слово педагогів, іти в гуртожиток до дівчат і “підтягувати” їхній рівень знань жестової мови до нових вимог. Тим паче, що ніяких послаблень для нечуючих дівчат програма не передбачає – вони навчаються нарівні з усіма. – Але вони набагато сумлінніші, порівнюючи з іншими групами ,– продовжує розмову Оксана Федотівна. – У них не тільки середній бал успішності найвищий в училищі, а й найвищі показники виконання замовлень з пошиття – в минулому році дівчата виконали план на 113 відсотків. Тут, я вважаю, велика заслуга Наталії Михайлівни, адже вона детально, як ніхто інший, може усе перекласти і пояснити дівчатам, бо сама колись навчалась в нашому училищі. А наскільки важливий для цієї групи якісний переклад, свідчить такий факт: коли Наталія Михайлівна поїхала на два місяці на курси перекладачів-дактилологів у Київ, обсяги виконання замовлень у групі впали на третину. – Нічого – наздоженемо, – посміхається Наталія Михайлівна. А на запитання, що дає їй сили, щоб не звалитись з ніг – на таку групу із 14 осіб за інструкцією обов’язково потрібно два диктологи, відповідає: – Дівчата мені уже як сестри. Їхній біль мені добре знайомий… Справа в тому, що батьки в Наталії Михайлівни – теж нечуючі. В моменти, коли в Наталії на початках було особливо важко на роботі, вони нагадували дочці, як самі її виховували. Вони не могли чути, як плаче їхня дитина, тому, лягаючи спати, клали доньку поміж себе. А коли у Наталки народився молодший брат, уночі нянею для нього вже була вона. НАВЧАТИСЬ ЗМОЖУТЬ І ХЛОПЦІ – Мамі пошила халат, татові – сорочку, братам – штани, сестрам – блузки, а вони мене за це розцілували, – треба було бачити, з яким вогником в очах це говорила Оля Кривко, одна з учениць цієї групи. Раніше, щоб здобути фах кравчині, нечуючим волинським дівчатам доводилось їхати вчитись у Львівську область, Київ чи Одесу. Зрозуміло, що таке могли собі дозволити лише одиниці. На щастя, зупинятись на цій групі на Волині не будуть – у планах відкрити ще й групу для нечуючих хлопців-шевців. А Ользі Завацькій, директору училища, ми задали єдине запитання: чи відчуває вона якесь моральне задоволення через те, що виконує таку благородну справу? – Я над цим ніколи не задумувалась. Напевне, тому, що допомогти ближньому мене батьки вчили ще з самого малечку, – сказала Ольга Євгенівна. А через мить додала: – Хіба що серце стукає часті-ше, коли наше училище на день Святого Миколая передає дуже гарні пошиті речі в Будинок дитини і в Будинок престарілих – і я знаю, що серед подарованих речей є речі, пошиті дівчатами з цієї групи… Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
