«Я пробачила»: польська волонтерка відвідала Волинь, де у 1940-х загинула її рідня

Соціологиня Аґнєшка Дея понад 20 років працює у громадських організаціях. Коли почалася повномасштабна війна в Україні, вона відкрила на одному з варшавських вокзалів пункт допомоги для українських біженців, надаючи їм їжу, психологічну й інформаційну підтримку. У статті для українсько-польського видання Sestry вона розповідає історію власної родини, яка постраждала під час подій на Волині у роки Другої світової, і про те, що спонукає поляків допомагати українцям нині, пише NV.

«Я — онука Марії, вбитої 16 липня 1943 року на Волині, і дочка Здислави, яка вижила після Волинської трагедії. Я залишилася останньою з цієї родини. І сьогодні я закриваю цю трагічну сторінку історії. Я — пробачила…».

24 лютого 2022 року, коли почалося вторгення росії в Україну, я не могла просто дивитися репортажі по телевізору. Наступного дня після роботи я прийшла на автовокзал Warszawa Zachodnia, знаючи, що незабаром до нас почнуть прибувати люди з України.

Я була на вокзалі майже щодня протягом трьох місяців. Показувала дорогу, пояснювала розклад руху автобусів, допомагала купити квитки, давала дрібні гроші, щоб оплатити користування туалетом. З’являлося дедалі більше людей і дедалі більше втоми, переляканих облич, а іноді й сліз. Не питаючи ні про що, я роздавала серветки, бутерброди, воду. Потім стали звучати розповіді. Про виснажливу подорож з Харкова, про поїзд, що їхав у темряві, про страх і палаючі будинки. Разом з іншими людьми, які, як і я, з’явилися на вокзалі, щоб допомагати, я підтримувала як могла. Спонтанно, з уважністю і повагою до гідності, наскільки тільки ми могли зрозуміти ситуацію війни і втечі від неї. Бо ми теж люди і відчуваємо однаково.

Одного вечора на вокзалі я зустріла Людмилу з двома дітьми. Вони їхали до Чехії, чекали на поїзд, який мав прибути вранці. Ми стали розмовляти. Виявилося, що вони з Волині. Я згадала про трагічну волинську історію моєї родини. Ми не могли розлучитися.

Ми обидві відчували біль через те, що було колись і що відбувається зараз. Ця історія на вокзалі сильно вплинула на усвідомлення мною, наскільки зараз важлива підтримка українців і українок, коли вони тікають від атак росіян.

Сім осіб з Маріуполя, жінки з дітьми, з купою пакетів і сумок з одягом, їжею, іграшками. Все це вони збирали по дорозі, їдучи до Польщі. Того вечора, коли я їх зустріла, я уявила, що мій дідусь, тікаючи з Волині з моєю тоді 3,5-річною мамою, теж міг мати сумки й пакети з речами. Дідусь встиг взяти лише піджак. Жодних документів, жодних фотографій.

Я зрозуміла, що сьогодні відбувається історія, на яку ми маємо вплив. Якщо не будемо байдужими, виявимо солідарність і підтримку.

На історію «волинської різанини», переселення, операції Вісла — на те, що було — я не маю впливу. Я відчуваю відчуження, скорботу й травму. Я навіть не знаю, як виглядала моя бабуся, у мене немає жодної її фотографії. Я залишилася останньою з цієї родини. Час покласти край цьому болю і якось вгамувати свій жаль за тим, що втрачено без вороття.

 Про цю трагічну історію в своїй родині я дізналася, коли була підлітком. Моя мама плакала при будь-яких згадках про Волинь, вона мало говорила. Я знала, що була Моніка (старша сестра моєї мами), яку називали Муся. Багато разів я чула від батьків, що мене мали назвати так само, як її. Вона загинула разом з бабусею десь біля будинку. Вони не встигли втекти.

Польські мешканці села Куповальці були здивовані нападом у липневий полудень п’ятниці у 1943-му. До цього часу вони жили в злагоді та мали багато теплих стосунків з українськими сусідами. Їх запевняли, що їм нічого не загрожує.

Під час нападів, різанини, грабежів і підпалів будинків були й такі українці, які допомагали втекти, безпечно переправляли через річку, годували й переховували польських сусідів у своїх домівках або навіть у стогах сіна.

Василь Ткачук, багатий український фермер, незважаючи на те, що мав двох племінників в УПА, врятував 21 людину. Дотепер точно невідомо, скільки людей загинуло в Куповальцях. Наводять цифру 130, а то й 150 осіб. З розповідей тих, хто вижив, із записаних спогадів випливає, що цих людей було менше. Скільки саме — невідомо. У селі немає масових поховань. Людей ховали там, де їх знаходили. Ймовірно, останки деяких загиблих після війни перенесли на цвинтар у Борочиче.

Через 82 роки і місяць я їду до Куповальців (між Гороховом і Берестечком). Адміністративно цього села вже не існує. Зараз там — Борочиче. Але виявляється, нинішні мешканці все ще кажуть, що живуть у Куповальцях!

Завдяки ескізу села 1943 року, створеному кільканадцять років тому, мені вдалося знайти місце, де стояла хата бабусі й де народилась моя мама. Сьогодні там — поле картоплі, яке обробляє хтось із сусіднього села. Біля з'їзду з шосе в бік, де стояла хата, росте великий клен. Чудове дерево. Я притуляюся до нього. Німий свідок історії. Насправді я хотіла б обійняти й пригорнути бабусю, Мусю, мою маму, яка померла 20 років тому, й дідуся, який помер у 80-х роках. Такий чудесний серпневий спекотний день, з ніжним світлом і сухою землею. Хочеться ходити по цьому полю картоплі. Нахиляюсь і знаходжу в землі шматочки цегли й навіть черепки. Досі не можу повірити, що це можуть бути речі з тих років. Як це можливо? Вони просто лежать тут, їх разом із землею зорали, розкопали, перекопали й знову зорали. У цій землі також можуть бути останки, кістки вбитих мешканців Куповалець, зокрема — бабусі й Моніки.

Невідомі люди, які шукають щось у полі, викликають цікавість деяких нинішніх мешканців села. На велосипеді під'їхала Людмила, а за нею — Павло. Ми стали розмовляти про те, що я тут роблю, про бабусю, про мою маму й цю страшну історію. Павло згадав, що у нього вдома є карта з довоєнним Горохівським повітом, де відмічені і Куповальці. Він повернувся з картою і зі своєю 70-річною мамою. Баба Люба, коли була дитиною, чула про те, що тут сталося, що зі спогадів старших людей виринала історія про знайдені останки молодої жінки зі світлою косою. Людей, які пам’ятають ті часи, вже немає. Є розповіді про поляків, які вижили і час від часу з’являлися, згадуючи життя до того страшного липня — щоб запалити свічку під хрестом, що увічнює ці трагічні події та людей, які загинули.

Я запитала бабу Любу й Людмилу про їхнє ставлення до ексгумації, до пошуку тут, у цій землі, останків вбитих польських мешканців цього села. Я додала, що не хочу шукати винних, з’ясовувати, хто це зробив і як його звали. Це мені нічого не дасть. Я хотіла б мати можливість поховати своїх близьких. Я не знала, якої відповіді очікувати. Але почула, що якщо я цього потребую і так відчуваю, то я повинна це зробити, що право на поховання є важливим і належить кожному. У всіх нас були сльози на очах.

Серед усіх цих слів також пролунало, що оскільки мої бабуся й мама жили тут, то і я — звідси. Ти наша! Все це відбувалося, коли ми сиділи разом на траві, перед місцем, де стояла бабусина хата. Де нас пригостили смачними помідорами, ковбасою, хлібом і маринованими білими грибами. Ми говорили про те, що сьогодні не повинно бути місця для ненависті, смерті, війни. Що у нас є складна спільна історія, що це було, але важливо те, що є сьогодні. Я знову й знову чула, що поляки так допомогли і допомагають українцям, що вони відчувають вдячність і що сьогодні ми разом. Я відчуваю те саме.

Було важко виїжджати. Я їхала туди з побоюваннями — зокрема щодо того, як все це витримати. А знайшла там спокій, чудові сонячні промені, зелень і поля. Я дивилася на обрій, де в зерні ховалися ті, кому вдалося втекти. Пройшла до залізничної станції, яка була місцем притулку, дороги до Горохова, звідки шляхи багатьох людей вели до Польщі. І відчула полегшення. Відчула, що повернулася до себе. Що це мої Куповальці, в які я хочу повернутися. Я — пробачила.

«Я постійно думаю про Куповальці, про ці поля, про дорогу, про сонце й світло, про запах землі… Я почувалася там добре і хотіла сидіти під тим великим кленом, а потім хотіла копати землю руками, і це було як пошук близьких, пошук слідів», — написала я бабі Любові. Вона відповіла мені: «Якщо хочеш і можеш, приїжджай до нас. Мені здається, що ми як родина, Аґнєсю».