Зателефонувала лучанка Олена Борисівна, яка попросила не називати її прізвище в газеті:
— Я ще працююча пенсіонерка, випадок, який стався зі мною у маршрутці № 22, не йде мені з голови. Поверталася з роботи з важкою сумкою (по дорозі закупила продукти). Сіла на передостаннє сидіння, тримаючи сумку на колінах, бо підлога брудна від піску, який заноситься з ногами пасажирів...
Зателефонувала лучанка Олена Борисівна, яка попросила не називати її прізвище в газеті: — Я ще працююча пенсіонерка, випадок, який стався зі мною у маршрутці № 22, не йде мені з голови. Поверталася з роботи з важкою сумкою (по дорозі закупила продукти). Сіла на передостаннє сидіння, тримаючи сумку на колінах, бо підлога брудна від піску, який заноситься з ногами пасажирів.
На одній із зупинок зайшов молодий чоловік років 25, всівся позаду, торкнув мене за плече і простягнув 5 гривень: «Передайте на один!». Я механічно взяла гроші, але помітила, що передні три сидіння були зовсім порожні, а переді мною сиділа літня бабуся, яку просто незручно було турбувати. Стоячих пасажирів у маршрутці не було, тож ніщо не заважало молодому чоловікові самому занести гроші водієві. Тому я повернула йому купюру зі словами: «Ви ж бачите, що передати нікому». Той взяв гроші й прошипів мені в обличчя: — Щоб тобі діти так передавали, як будеш вмирати! Я аж відсахнулася від несподіванки й обурення. То невже я, пенсіонерка, повинна була «прислужитися» молодикові з порожніми руками й, мабуть, такою ж головою? Хіба він не знає, що прокльони в першу чергу падають на тих, хто кляне, та на їхніх нащадків?! Ми вдячні нашій читачці за дзвінок. Адже з хамством можна боротися лише отак, виставляючи його напоказ.
