РЕАЛІЇ: у що граються наші діти?

Недільного ранку вузенькою, протоптаною у снігу, стежечкою між багатоповерхівками луцького мікрорайону йшло троє дітлахів.

Попереду дівчинка років десяти, років на два молодший хлопчик, і найменшенький, на вигляд рочків чотири. Мабуть, мама наказала їм триматися за ручки, але вузенькою стежиною так іти було незручно і найменшенький, посковзнувшись, упав у пухку кучугуру.
— О, дивись, Сашка п’яний!— вигукнув середульший,— і я теж п’яний! Тут же пірнув у сніг поряд із братиком. Дітлахи почали весело борюкатися, вдаючи із себе нетверезих.
— Та пішов ти на...! — раптом долинула із дитячих вуст зовсім не дитяча лайка, від якої стало моторошно. Адже діти дуже реалістично розіграли сценку із життя дорослих, яка, вочевидь, для них є звичною і, мабуть, якоюсь мірою притягальною.
Чи ж такого майбутнього бажають батьки своїм дітям?! Пригадалася колись почута народна мудрість: «Який кілок, такий тин, який батько, такий син...». Знаю: хтось візьметься її активно спростовувати. Але більшість, перебравши у голові масу прикладів, лиш тяжко зітхне.