«Сонечко вже повернуло на весну, зі стріх скапують останні зимові сльози й біля мого вікна давненько вже не чути вимогливого стуку: тук-тук! Він щоразу лунав у морозні дні. То синичка так нагадувала про себе, вчепившись змерзлими лапками у віконну перегородку...
«Сонечко вже повернуло на весну, зі стріх скапують останні зимові сльози й біля мого вікна давненько вже не чути вимогливого стуку: тук-тук! Він щоразу лунав у морозні дні. То синичка так нагадувала про себе, вчепившись змерзлими лапками у віконну перегородку.
Звикла, що після такого сигналу «SOS» — сніг-бо глибокий і мороз тисне — у годівничці з’являлися крихти білого хліба, а для збагачення раціону — гарбузове насіння. Уздрівши ж на гілках підв’язані шматочки несоленого (від солоного птахи можуть втратити зір) сала, синички ставали схожими на безстрашних парашутисток і дякували за харч радісним писком. Закличним голосом одна пташка могла скликати до трапези родину із півсела. Спостерігаючи за птахами, помітив, що першими «до столу» прилітають спозаранку синички великі, далі — синиця блакитна, чубата, рідше — чорноголова. Але всіх їх можуть відтіснити нахаби-горобці, іноді – строкатий дятел і навіть шишкар. За поведінкою синичок можна передбачити настання відлиги. Птахи, мабуть, вдячні людині за підтримку, а мені на серці теплішає, що своїм щебетом і барвами скрашують зимове безгоміння і смуток», — поділився своїми спостереженнями орнітолог-любитель із с. Хворостів Любомльського району Павло Шесталюк.
