Голос нашої читачки Галини Валентинівни Радзієвської тремтів від обурення й відчаю: невже люди не бояться гріха? Як можна так чинити зі своїми ближніми?..
Голос нашої читачки Галини Валентинівни Радзієвської тремтів від обурення й відчаю: невже люди не бояться гріха? Як можна так чинити зі своїми ближніми?
А сердитися їй було чого. Коли не стало дідуся, його поховали на Теремнівському кладовищі, що на липинській трасі. Бабуся посадила довкола його могили вісім кущів самшиту, який дідусь дуже любив за життя. Потім не стало й бабусі. Доглядають за могилами нащадки. Та з минулого року там хтось уперто почав зрізувати вічнозелені гілочки. Траплялося це зазвичай напередодні 14 лютого і 8 березня. Отже, припускає Галина Валентинівна, хтось не посоромився використовувати їх в оформленні святкових букетів. А цьогоріч півтораметрові кущі зрізали вже майже під корінь. — Коли прийшла на могили, у мене аж серце розболілося, — каже жінка. — А перед тим на квітковому базарчику біля електроапаратного заводу бачила, як продають букети, оформлені гілочками самшиту. І на минуле жіноче свято брат подарував мені такий букет. Тоді навіть думка майнула: «Може, то наш до мене повернувся?». Але, скажіть, ви б хотіли отримати букет із того, що зросло на кладовищі, на чиїйсь могилі? Невже у тих, в кого піднялася рука зрізати кущі на могилах, нема в душі нічого святого?
