ОСТАННЯ ГІЛКА ВЕЛИКОЇ РОДИНИ

Виповнилося 105 літ від дня народження і 20 від дня смерті українського історика, археолога, етнографа, архівіста, професора Олександра Миколайовича Цинкаловського.
Жителі Володимира-Волинського пишаються своїм видатним земляком, ім’я якого після тривалого замовчування нарешті одержало на батьківщині достойний пошанівок. Тут є місце, де його любили, пам’ятали, чекали весь цей час — затишний будиночок під розлогими ялинами на вулиці 20 липня — родинне гніздо Цинкаловських, звідки один за одним випурхнули в світ розумні, добрі, віддані своїй справі люди. Тут і зараз проживає хранителька історії цієї знатної родини, племінниця Олександра Миколайовича — Наталія Назарівна Грабарчук.
— Наталіє Назарівно, ім’я Цинкаловського-вченого добре знане. А яким був Цинкаловський як сім’янин, син, брат, товариш, сусід?
— Це була особлива людина, людина високої культури і шляхетної душі. Однаково легко спілкувався і з дітлахами, і з начальством, не було в його тоні ані зверхності, ані запобігливості. Як пригадує моя мама, ще з дитинства був дуже вимогливий до своєї зовнішності, завжди охайний, підтягнутий, хороший танцюрист. Ці риси збереглися і в похилому віці. Часто повторював мені: “... Є три страшні речі: старість, болячки і неохайність. Зі старістю не можна боротися, з болячками постільки-поскільки, а з неохайністю — треба”.
Але, крім зовнішньої, йому притаманна була і внутрішня охайність: порядність, чесність, готовність допомогти іншим.
Моя мама, молода вчителька, не змогла знайти роботу, оскільки не побажала на догоду польському уряду прийняти католицизм. І дядя Саша поступився їй своїм місцем праці: “Я мужчина, мені легше. А ти, Льолю, приїжджай до Осмилович, тут добрі люди, будеш вчителювати”.
Він був чесним чи то в написанні сторінок вітчизняної історії, чи то в передачі коштовностей, які знаходив під час розкопок, до музеїв Варшави, Львова, Луцька, не беручи ні крихти собі.
Живучи в Польщі, боляче переживав розлуку з Волинським краєм, при найменшій нагоді приїжджав до нас. І навіть сумного дня 19 квітня 1983 року, коли назавжди закрились його очі, останні його слова були: “Сестра... Волинь... Додому”.
— У народі кажуть: “Яке коріння, таке й насіння...”. Давайте з вашою допомогою зазирнемо углиб коріння, яке живило цей славний рід.
— Коріння досить глибоке і розгалужене, адже наша родина проживає у Володимирі близько 500 років. Павло Нітецький, дідусь вченого по материнській лінії, був відомим краєзнавцем, збирачем старожитностей. За участь у повстанні проти царату позбавлений дворянського титулу й маєтку під Луцьком. Прабабуся, баронеса Вольф — дитяча письменниця. Інша прабабуся — сестра милосердя, загинула в російсько-турецькій війні. Батько, Микола Цинкаловський — високого рангу чиновник, людина освічена і порядна. Дружина, Христина Павлівна, народила йому восьмеро дітей, дві донечки у дитинстві померли, і в дяді Саші та моєї мами було ще четверо братів.
— Брату Володі, на відміну від старших Миколи і Сашка, важко давалося навчання в гімназії, і дід сам пішов до директора, щоб перевести його в реальне училище, “аби не займав чийогось місця”. Коли по молодості Володя потрапив у Червону армію, мама приїхала до нього і досить було двох слів: “Володя, додому!”, щоб син усе зрозумів.
А на кухні кипіла робота: мама із сусідками варили густу кашу, наливали у відра і несли в напрямку табору полонених, недалеко від Успенського собору. Ставили відра обабіч дороги і, коли проганяли полонених, вони встигали зачерпнути варива і хоч трішки вгамувати голод. А шматочки хліба, печену картоплю та інші тверді харчі кидали просто за огорожу.
Гострою сокирою вдарила війна по нашому родинному дереву, відтявши, крім дядька Миколи, ще чотири гілки. Німці, відступаючи, не щадили нікого. Дідусь, бабуся з дядьками Володею і наймолодшим Борисом вирішили перебратися на хутір до дядька Олексія, щоб якось перебути той час. Дорогою потрапили до рук польської банди, де їх по-звірячому зарубали лопатами. Більшої біди годі й уявити.
— Наскільки мені відомо, непроста доля не лише у родини Цинкаловських, а й доля наукової спадщини ученого-історика.
— Нині зареєстрована 121 робота вченого. Це те, що розпорошено по часописах, наукових збірниках. А третина праць разом з археологічним архівом і науковою бібліотекою “пішли з димом” у палаючій Варшаві під час повстання 1944 року. З великими труднощами, тримаючись від голоду за стіни, дядя Саша разом із тьотею Ренею (Раєю) винесли з вогню матеріали до двотомного словника “Стара Волинь і Волинське Полісся”, який висвітлює історію краю від прадавніх часів до 1914 року. А ще раніше, в 1935 році, дядя Саша зробив дарунок рідному місту: історико-краєзнавчий нарис “Княжий город Володимир”. Видана у Львові, праця стала справжнім раритетом. Тому велике спасибі Володимир-Волинській міській раді, науковцям Волинського університету за організацію її перевидання.
— Так, у цей ювілейний рік перевидання книги стало скромною квіткою у вінок пам’яті видатному вченому. А яка ж доля “Словника”?
— Ця унікальна праця — справа усього життя професора Цинкаловського. Ще в молодості він пішки обійшов майже всі поліські села, що дало змогу описати 1400 населених пунктів Волині, близько 5600 об’єктів досліджень, проілюструвавши оповідь майже 500 фотознімками. Важко було опрацьовувати матеріал, адже автор був відрізаний від об’єктів своїх досліджень державним кордоном. І все ж праця була завершена і в 1969 році привезена в Україну. Яким же було розчарування дяді Саші, коли через довгих шість літ в Академії наук України так і “не дійшли руки” до його твору! Згодом був довгий шлях до Канади, в Інститут досліджень Волині, де праця все-таки була видана, але “запізнилася” на рік — дядя Саша так і не потримав її в руках.
— А як склалася доля у наймолодшого члена родини, “останньої гілки”, як ви себе часто називаєте?
— Коли я маленькою дівчинкою ходила з бабусею на кладовище, мою увагу привернуло те, що деякі хрести нагадують обрубані гілки дерев. “А це, дитино, поховані ті, на кому рід закінчується”,— пояснила бабуся. Ніколи не думала, що мені доведеться стати саме такою, “останньою гілкою” нашої великої родини.
З юних літ на мені стояло тавро дочки “ворога народу”. Частково через “неблагонадійного” дядю Сашу, а в основному — через тата, який відмучився по таборах десять літ. Цим можна пояснити, чому мене з усіма “п’ятірками” не прийняли до Львівського медінституту, а коли я шукала правди у ректора, почула у відповідь: “Такі, як ви, Галана вбили!”. Згодом двічі складала іспити у Луцький педінститут. І хоча відповідала блискуче, одержувала “трійки”. Лише у 53-ому, після смерті Сталіна, стала студенткою. Але на цьому проблеми не закінчились. Не щастило з роботою. Після кількарічного поневіряння по селах хотіла вчителювати у Володимирі, але почула від тодішнього завідуючого райвно: “Такі, як ви, у нас не працювали і працювати не будуть”. І тільки завдяки дяді Саші, який саме нагодився в Україну, одержала роботу в Луцьку, де працювала аж до пенсії, потім переїхала до Володимира — доглядати стареньких батьків.
— В останні роки ви стали берегинею домашнього архіву родини. Чи цікавляться Цинкаловським дослідники?
— Правду кажучи, інтерес до особи і праць дяді Саші не пропадав ніколи. У різний час мене відвідували художник і краєзнавець Вольдемар П’ясецький, директор Володимир-Волинського історичного музею Володимир Стемковський, голова Волинського обласного товариства краєзнавців Геннадій Бондаренко, директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк, краєзнавець з Володимира-Волинського Леонід Михальчук. Розповідала, ділилася листами, фотографіями, особистими речами вченого, адже розуміла: його життя, пам’ять про нього не належать тільки моїй родині, вони потрібні багатьом нашим землякам. А за роки незалежності інтерес до наукової і духовної спадщини Олександра Миколайовича значно виріс, і мене часто запрошують на конференції, присвячені його життю і творчості.
Розмовляла Віталіна ГИСЬ.