Сумно бачити, як безпардонно витісняють на задвірки рідну мову. Якщо столична влада ще хоч трохи грається у двомовність, то політики, артисти, спортсмени взагалі не церемоняться, шпарять на «общепонятном», як має бути...
Сумно бачити, як безпардонно витісняють на задвірки рідну мову. Якщо столична влада ще хоч трохи грається у двомовність, то політики, артисти, спортсмени взагалі не церемоняться, шпарять на «общепонятном», як має бути.
А скільки русизмів чути зараз на вулицях, у кафе, в маршрутках. Ніби й не було п’яти останніх років, так різко хитнуло в інший бік маятник історії. Що це? Невже рідна мова була осоружною, що при першій нагоді зрікаємося її навіть на Заході України? От нещодавно мені випало спостерігати за людиною, котра приїхала до Луцька із Нижнього Новгорода більше півстоліття тому. П’ятдесят прожитих у нашому краї років не змусили її опанувати українську бодай на побутовому рівні. Бабця вміла так гонорово себе поставити, що розмовляючи із нею, майже всі переходили на російську. Хоча це, звісно, інша, крайність... І ще цікаво: чи будуть чиновники у світлі нових політичних віянь класти руку на серце, коли грає Державний Гімн, чи відкинуть «майданну» звичку зі страху, що їх не так зрозуміють?
