Уперше в історії НГУ звання Героя України надали жінці

Уперше в історії Національної гвардії України звання Героя України надали жінці-кулеметниці Олександрі Давиденко з позивним Вирва.

Давиденко приєдналася до нацгвардійців 2020 року, пише «Гордон». Із перших днів повномасштабного вторгнення РФ вона стала до лав сил оборони. Брала участь у боях у Донецькій області. Здійснила приблизно 45 штурмів у напрямку позицій російських підрозділів. Під час боїв Вирва особисто знищила три одиниці ворожої техніки, понад 30 безпілотників і приблизно взвод окупантів.

У березні 2025 року, вона, ризикуючи власним життям, урятувала поранених побратимів. Сама ж також травмувалася й дістала контузію, однак навіть у такому стані ліквідувала двох окупантів.

 У серпні під час одного зі штурмів на покровському напрямку знищила з ручного протитанкового гранатомета броньований автомобіль росіян разом з екіпажем. Навіть після поранень і акубаротравми на війні вона не покинула позицію й відмовилася від евакуації. Разом із підрозділом Вирва тримала позиції в оточенні окупантів на одній із найскладніших ділянок фронту протягом 42 днів.

 Давиденко – колишня тележурналістка із Запоріжжя, розповіли в Національній спілці журналістів України. Як пригадувала сама жінка, вона відчувала, що буде велика війна, розуміла, що відбувається, – і не могла більше займатися журналістикою. Тому пішла, як казала тоді рідним і друзям, навчатися стріляти. Тих, хто добре знав Давиденко, її вибір абсолютно не здивував. Вона вирізнялася непохитно рішучим характером і наполегливістю.

Попри те, що за посадою жінка стрілець, на «нулі» робила все, розповіла військова в інтерв'ю газеті «Промінь» у листопаді 2024 року. «І допомогу надавала, і зв'язківцем була, і штурмовиком. Універсальний солдат, треба вміти все, бо від цього залежить твоє життя й підрозділу. Боїшся бути «300-м» не тому, що буде боляче, а тому що не закриєш цей сектор, підведеш своїх побратимів», – заявила Давиденко.

Жінок у піхоті, окрім неї, там більше не було, вказала військова. Світлини доньки, які вона переглядала на фронті, коли траплялася вільна хвилина, надавали їй сил і наснаги продовжувати боротьбу.
ісля того як Давиденко повернулася до Запоріжжя, неподалік від неї й дитини прилетів КАБ. «Я стою без «броні», зброї, із дитиною за руку – і нікому нічим не можу допомогти. Це безсилля дуже зачіпає. Перше бажання було – узяти рюкзак і повернутися на фронт. Може, я мало відпрацювала, треба більше, краще. Коли ти приходиш додому – то ніби щасливий, але серцем ти там», – заявила вона.