Героям слава!
«Хірург» з Волині рятує людей і на фронті
Сталеві воїни «Сталевої Сотки»
«Роману 33 роки. У цивільному житті він був хірургом – працював у Ратнівській центральній районній лікарні, що на Волині.
Тож коли приєднався до ЗСУ – проблем з вибором позивного не було. Сьогодні ж його «операційна» – це фронт, де рахунок іде не на години, а на секунди.
«Я навчався в медичному виші, потім була інтернатура, робота в лікарні. Два роки практики – і я залишив медицину», – розповідає «Хірург».
До повномасштабного вторгнення чоловік вісім місяців працював у Польщі. «26 лютого я повернувся до України, а вже 28 числа долучився до війська», – згадує він.
Спочатку служив старшим бойовим медиком стрілецької роти у тоді ще 51 окремому батальйоні «Сотки». Разом із підрозділом брав участь у боях на Лиманському напрямку. Там і почався його новий, зовсім інший медичний досвід.
Сьогодні Роман – начальник медичного пункту 1 механізованого батальйону 100 омбр. Його робота – це не лише допомога пораненим, а й підготовка бійців, участь у плануванні евакуаційних операцій та робота з документами.
«У нашому підрозділі великий акцент робимо саме на медичній підготовці. Бо зараз кожен має вміти рятувати життя – не тільки медик», – пояснює «Хірург».
Він говорить спокійно та виважено, але за цим спокоєм – жорстка реальність війни, яка змінюється разом із технологіями.
«Зараз найпоширеніші травми – це наслідки роботи ворожих БпЛА. І подекуди ці поранення бувають вкрай важкі», – каже фахівець.
Але найбільше змінилася не сама медицина – змінився підхід.
«Евакуація зараз дуже ускладнилася. Ще кілька років тому, коли ми тільки заходили в Серебрянський ліс, могли за лічені години, а іноді навіть хвилини, на пікапі «підлетіти» прямо на позицію і забрати пораненого», – говорить медик.
На Костянтинівському напрямку таке уявити неможливо.
«З розвитком технологій ситуація кардинально змінилася. Для евакуації використовують наземні роботизовані комплекси або броньовану техніку. І це займає значно більше часу. В таких умовах поняття «Золотої години» залишилося лише в підручниках та формулярах. На полі бою воно зникло ще два роки тому», – розповідає Роман.
Попри все, чоловік зізнається: сумує за своєю колишньою професією. «Мені не вистачає хірургічної практики», – говорить військовослужбовець.
Але повернення до мирного життя поки що відкладається. Бо тут, на фронті, його досвід потрібен більше.
Вдома на нього чекає велика родина. І це – одна з небагатьох речей, які зігрівають серце й душу», - йдеться в дописі 100 омбр.
