Шкільний зошит у клітинку з табличкою множення на останній сторінці. Перші аркуші помережані розбірливим почерком...
Шкільний зошит у клітинку з табличкою множення на останній сторінці. Перші аркуші помережані розбірливим почерком.
Скільки себе пам’ятаю, зазвичай саме так початківці приносили або надсилали до редакції свої вірші: про перше кохання, про рідне село, любов до матері, замилування природою. Але так було колись. У зошиті, що лежить на моєму столі (у ту ж клітинку із табличкою множення), — зовсім інша тема. Про те, як дівчина мріяла стати юристом, але на державне навчання був великий конкурс, а на платне – не було грошей. Залишилася у місті заробити, але грошей знову не вистачало і вона стала повією. Написано хоч і без знання елементарних правил версифікації, проте з уявленням про деякі атрибути найдревнішої професії, жалісливо, із намаганням витиснути сльозу. І що тут скажеш юній авторці? Вчити її законів римування вже, мабуть, пізно. Дорікати, що не той шлях вибрала в житті? Здається, її лірична героїня й сама це усвідомлює. ... Ще раз перечитала віршовану сповідь. І здалося, що на аркуші в клітинку — вирок подвійній суспільній моралі, з якою ми звикли миритися. Тільки й зостається мовити услід за мудрим Ціцероном: «O tempora, o mores!»
