Протягом року, що вже добігає свого фінішу, історик-краєзнавець, незмінний директор Торчинського історико-краєзнавчого музею Григорій Гуртовий видав аж три книги: “Торчин — передзвін віків”, “Волинський Ружин і гетьмани Ружинські” та “Євреї містечка Торчин”...
Протягом року, що вже добігає свого фінішу, історик-краєзнавець, незмінний директор Торчинського історико-краєзнавчого музею Григорій Гуртовий видав аж три книги: “Торчин — передзвін віків”, “Волинський Ружин і гетьмани Ружинські” та “Євреї містечка Торчин”. Дві перші побачили світ у луцькому видавництві “Надстир’я”, остання — у київському “РИФ”. Їх презентація відбулася днями у Волинському краєзнавчому музеї. З цієї нагоди автора тепло привітали голова обласної ради Василь Дмитрук, член-кореспондент Української академії історичних наук, голова обласного товариства краєзнавців Геннадій Бондаренко, директор обласного держархіву Володимир Гика, колишня учениця Григорія Олександровича, а нині доктор історичних наук Світлана Гаврилюк, доктор історичних наук Михайло Кучінко, селищний голова Торчина Олександр Вознюк та багато інших шанувальників таланту цієї неординарної особистості. – Матеріали до книги про Торчин я збирав десятиліттями,— розповідав Григорій Олександрович. — Якби усе це пропало, комусь довелося б починати все спочатку... Видання цього солідного дослідження накладом у тисячу примірників коштує 26 тисяч гривень, а профінансоване лише наполовину. Необхідних коштів нема ні в автора-пенсіонера, ні в місцевої влади. Тому книга так важко долає дорогу до читача. Вона має ось таку посвяту: “На знак найщирішої вдячності всім торчинцям, усім волинянам, які в жорстокий голод 1946—1947 років здійснили справді християнський подвиг — порятували від голодної смерті 700—800 тисяч біженців-“мішочників” зі Сходу України”. Серед тих тисяч був і хлопчина із запорізького села Корніївки Григорій Гуртовий, якому довелося вже пережити голод 1933-ого... Книга історико-краєзнавчих нарисів “Торчин — передзвін віків” розкриває історичну долю одного з древніх літописних містечок Волині, яке вже з 1540 року мало Магдебурзьке право. Либонь, не випадково саме тут, у Торчині, в листопаді 1905 року Петро Косач придбав маєток для своєї дочки, яким через хворобу Леся Українка так і не скористалася. “Причаєний гул віків” озивається до нас із кожної сторінки то легендою про заснування Торчина на острові Застріжжя, то зубом дорослого мамонта, видобутим під час копання криниці на глибині 10,7 метра, то голосом древніх русичів і передзвоном срібних римських монет першого століття нової ери, то впевненою ходою князя Данила Романовича, який, цілком вірогідно, побував тут, прямуючи в Жидичинський монастир “на зимового Миколи” у 1227 році. Не менш цікавою й драматичною була доля містечка та його мешканців пізніших часів. Приміром, архів торчинського міщанського товариства зберіг запис: “Мешканці Торчина завжди сповідували православну віру. Вони так міцно трималися своєї віри, що в 1595 році єпархіального свого єпископа луцького Кирила Терлецького, який їздив у Рим для прийняття унії (коли дізналися, що він там уже її прийняв), на зворотному шляху з Риму в Луцьк не пропустили проїхати через Торчин”... Інша праця Григорія Гуртового — “Волинський Ружин і гетьмани Ружинські”,— хоч і значно менша за обсягом, але така ж наснажена історичними фактами, цікавими висновками, збагачена додатками. Дуже хочеться вірити, що знайдуться-таки в нашому краї державні мужі, мудрі меценати, які посприяють тому, щоб неоціненна праця Григорія Гуртового якнайшвидше знайшла дорогу до читача. А тим часом завтра Григорій Олександрович відзначатиме своє 79-річчя. З роси і води Вам! Хай збудуться всі ваші мрії, зокрема, й про нове, просторіше приміщення для музею, про пам’ятник милосердю волинян, які рятували східняків від голоду. Втім, такий пам’ятник ви уже почасти збудували: своїми книгами, своїм дивовижним музеєм, своїм неповторним життям. Валентина ШТИНЬКО.
