«Коли телефонна слухавка голосом Ніни Матвієнко сказала: «Привіт, сестричко, я – в Луцьку!» – куди й поділася моя депресія. Знаємося зі студентських часів, але кожна зустріч – невимовна радість і шквал емоцій...
«Коли телефонна слухавка голосом Ніни Матвієнко сказала: «Привіт, сестричко, я – в Луцьку!» – куди й поділася моя депресія. Знаємося зі студентських часів, але кожна зустріч – невимовна радість і шквал емоцій.
На цей раз Ніна приїхала на запрошення організаторів «Волинського благовісту». Оскільки фестиваль був присвячений дітям, то й наша розмова оберталася довкола дітей та онуків. – А ти знаєш, мене могло б і не бути, – раптом сказала Ніна і повідала історію про те, як у голодні повоєнні роки мама вирішила, що не дасть ради ще одній дитині у багатодітній родині й пішла її позбуватися. А тато наздогнав і силоміць утримав від такого кроку, повернув додому. — От я і з’явилася на цей світ, щоб співати йому осанну, – усміхнулась Ніна. Слухаючи під час концерту, як народна артистка України Ніна Матвієнко співала старовинні псалми, псалми на слова Григорія Сковороди, думалося про те, яка тендітна ниточка життя. І скільки ж то отаких Нін Матвієнків, Іванів Миколайчуків, Василів Симоненків не прийшло у цей світ тому, що їм рідні матері, не побоявшись Бога, винесли смертний вирок. Дуже хотілося б, щоб ці рядки прочитали ті молоді люди, які замість щастя батьківства і материнства приміряють на себе роль убивць своїх ще не народжених дітей», — поділилася своїми роздумами заслужена артистка України Галина Кажан.
