Інваліди першої групи батько і син Микола та В’ячеслав Трохимчуки, які живуть лише завдяки тому, що тричі на тиждень проходять складну кількагодинну процедуру очищення крові, примудряються тримати велике хазяйство і обробляти 3 гектари землі.
Інваліди першої групи батько і син Микола та В’ячеслав Трохимчуки, які живуть лише завдяки тому, що тричі на тиждень проходять складну кількагодинну процедуру очищення крові, примудряються тримати велике хазяйство і обробляти 3 гектари землі.
БІДА ОДНА НЕ ХОДИТЬ Микола Трохимчук відмовлявся вірити, що він хворий. Весь в роботі, постійно у клопотах, з розписаним по хвилинах днем, він не міг уявити, що може бути інакше. Одинадцять років він був головою колгоспу в рідному Радомишлі, а потім працював агрономом у сусідніх Баківцях. Оранка, сівба, центнери, гектари, добрива, насіння – цим не просто жив, – горів. Тільки після добре виконаної роботи дозволяв собі повною мірою насолодитись сімейним затишком, тільки добре зроблена робота давала йому змогу з чистою совістю віддатись мисливському азарту, коли йшов з друзями на полювання… “Догорів” до заслуженого працівника сільського господарства, проробляв все нові і нові плани на майбутнє, мріяв зафермерувати. І раптом опинився за бортом. Відмовили нирки. Ще 15 років тому лікарі попереджали Миколу Трохимчука про “бомбу”, закладену в нирках. Навіть радили залишити роботу. Працюючи у дослідному господарстві, він випробовував як нові сорти рослин, так і нові отрутохімікати. А це не могло не відбитись на здоров’ї. Тоді махнув рукою. А тепер просто відмовився вірити. Пролежав кілька місяців у лікарні, поїздив по медиках і цілителях, але вибору не залишив ніхто: тільки апарат “штучна нирка”, в іншому випадку – смерть. Все одно залишився удома: “Нікуди не поїду”, – і все тут… У лікарню його завезли напівмертвого. Відлік йшов на години. Відкачали. А через рік у хату постукалась ще одна біда: у молодшого сина В’ячеслава теж виявили хронічну ниркову недостатність. В’ячеслав якраз готувався до свого чергового сезону на комбайні. Не встиг – опинився в лікарні. У ЛІКАРНЮ ДОБИРАЛИСЬ І САНЬМИ Коли в людини відмовляють нирки, є два шляхи порятунку: пересадити здорову нирку від донора або жити за допомогою апарата “штучна нирка”, на так званому гемодіалізі. В останньому випадку нічого “штучного” людині не вживлюють, як, можливо, дехто уявляє. Штучка нирка – апарат, через який проганяється кров хворого і очищається. Завдяки такому очищенню людина, якій відмовили нирки, і може жити. Ця процедура триває щонайменше чотири години. Проходити її треба від одного до трьох разів на тиждень. Батько і син Трохимчуки, як і більшість таких хворих, на гемодіалізі змушені бувати тричі на тиждень. Пропускати сеанси не можна. Навіть один пропуск може вартувати їм життя. А тим часом у цілій Волинській області є лише одне місце, де стоять апарати “штучна нирка” – у відділенні детоксикації Луцької міської лікарні. І де б не жив хворий – у Любомлі чи Любешові, – він мусить добиратись по кілька разів на тиждень в обласний центр. Трохимчуки їздять у Луцьк на власному легковику. Радіють цій теплій зимі, яка поки небагата снігом. Бо минулої зими, коли замело дорогу, за 20 кілометрів у Луцьк добиратись вони були змушені саньми. Зараз легше ще й тому, що в обох – і батька, і сина – гемодіаліз починається одночасно – в другу зміну, о другій годині дня. А було кілька місяців, коли процедуру вони проходили в різні зміни – один в другу, інший – в третю. Тоді доводилось ночувати в Луцьку, або щоразу комусь кілька годин чекати на іншого в машині: в село не можна дістатись рейсовим автотранспортом вже після сьомої вечора. – Найважте те, що в одну мить ти стаєш нікому не потрібним, – каже Микола Степанович. – Про людину пам’ятають тільки тоді, коли вона працює, коли здорова. А як тільки раптом біда, то підтримки нема. Це біда нашого суспільства. Як інваліди першої групи, батько і син на обох отримують приблизно 300 гривень пенсії на місяць – якраз сума, яка йде на ліки і дорогу до Луцька. А жити за щось треба, і сім’ї утримувати. У В’ячеслава – дружина та двоє дітей-дошкільнят. Добре, що дорогу процедуру гамодіалізу оплачує держава: на рік це приблизно 30 тисяч гривень на хворого. А великі навантаження таким людям протипоказані. У день після процедури сили ще є, а чим більше часу проходить після очищення, тим хворому стає важче. Трохимчуки проходять гемодіаліз у вівторок, четвер та суботу. Тому особливо важко організму в понеділок, коли після сеансу минає два дні. За один гемодіаліз організм втрачає до семи кілограмів ваги… Зараз у Трохимчуків основний тягар роботи по господарству на себе довелось перебрати жінкам. – Це нічого, – ронить сльозу дружина Миколи Степановича Ніна Василівна. – Фізично я б могла витримати іще більше. Найважче морально. У Трохимчуків, як і у кожного в селі, чимале господарство. Вони обробляють три гектари землі. Мають власний трактор, реманент до нього. – Але наважитись навчитись працювати на тракторі я так і не змогла,– гірко посміхається Ніна Василівна. – Мусять вже чоловіки. Цього року засіяли майже два гектари цукрових буряків. То ручні роботи робили ми або наймані люди. А на тракторі працювали чоловік з сином. – А куди подінешся? – тре одну об одну свої засмальцьовані руки В’ячеслав. – Треба ж якось із ситуації виходити. Та й три гектари – не тридцять. Батько уже погано бачить, то робить грубшу роботу – оранку, наприклад, а я вже спеціалізуюсь по “делікатніших” роботах – сію, обробляю міжряддя. В день діалізу за кермо трактора, звичайно, вже не сядеш, а от наступного дня після процедури сил ще вистачає. Микола Трохимчук родом із Житомирщини. До його малої батьківщини – 400 кілометрів. Там поховані батьки. І вже третій рік – відтоді, як хворіє – він не може залишити Волині, щоб поїхати на їхню могилу… І СМЕРТЬ МОЖЕ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ – Це не просто хвороба, це – спосіб життя, – каже завідуючий відділом детоксикації Луцької міської лікарні Ігор Леонідович Гордійчук. – І цих людей треба реабілітовувати, втягувати в життя, і як і у всьому світі, давати можливість робити посильну роботу. Хоч… Мої хворі примудряються робити і непосильну. Батько і син Трохимчуки он як господарюють, а одна жіночка з Полісся взагалі перед діалізом встигла просапати півтора гектара буряків. З 55 хворих, які перебувають у нас на лікуванні, 32 – з-за меж Луцька. І їм особливо важко – треба добиратись. Добре, що обласна адміністрація зробила для них безкоштовний проїзд, що є далеко не у всіх областях. За останній рік, тьху-тьху, нам взагалі трохи вдалось “підтягнутись”. Завдяки зусиллям головного лікаря Лариси Духневич до восьми апаратів “штучна нирка”, яким, не повірите, уже понад двадцять років і які давно вже відпрацювати свій ресурс, ми придбали ще три нових апарати. Один подарувало місто, один – шведи, а ще один купив обласний відділ охорони здоров’я. Коштує такий апарат недешево – 100 тисяч гривень. А кількість хворих постійно збільшується – приблизно на 12-17 відсотків щороку. Тому без постійного поновлення ми ставимо під загрозу не просто здоров’я – життя людини. Поки не було нових апаратів, працювати доводилось з восьмої ранку до опівночі, а то й до другої ночі – у три зміни (Трохимчуки лікарів відділення детоксикації називали не інакше, як “патріотами” – авт.). – Ігоре Леонідовичу, а як же з альтернативою – пересадкою нирки? – Справа в тому, що зараз закон про трансплантацію забороняє пересадку нирки від так званого “соціального трупа” (людини, у якої констатовано смерть мозку, але дихання і серцебиття штучно підтримується) без дозволу його родичів. А із зрозумілих причин такий дозвіл родичі дають у дуже рідкісних випадках. Донором згідно із законом може бути лише родич по крові – мати, батько, брат, сестра. Тому якщо колись в Україні робилось до двох сотень пересадок нирок у рік, то тепер – одиниці. В цьому році лише двом волинянам це вдалось зробити. – Прибічники діючого закону кажуть, що він ставить перепону так званій чорній торгівлі органами. – Не все так просто. Не буває так, що отак взяв орган в однієї людини і пересадив іншій. Перед тим проводиться тканинне типування, яке і визначає, чи підходить той орган конкретній людині. У цьому процесі задіяна маса людей. І якщо орган не підійшов, то його що – викидати? Тому-то у трансплантації таке поняття, як черга, відносне. Ти можеш стояти в кінці списку, а зроблять пересадку тобі, а не тому, хто стоїть першим, бо орган донора підходить саме тобі. Тому коли я дивлюсь оті фільми про чорну трансплантацію, які лякають наших людей, мені стає сумно. Це казки. – І який ви бачите вихід із цієї ситуації? – Треба зробити, як у всьому цивілізованому світі. Люди самі говорять: у випадку моєї смерті від нещасного випадку я даю згоду на те, щоб мої органи були використані для пересадки. І так, як нам видають оту пенсійну карточку, так само ми повинні ставити свій підпис і в іншій спеціальній карточці – підпис, який при певних обставинах може врятувати чиєсь життя. Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів. На фото: Микола та В’ячеслав Трохимчуки.
