На безлюдній ранковій локачинській вулиці не зустрітися ми просто не могли...
На безлюдній ранковій локачинській вулиці не зустрітися ми просто не могли. Порівнявшись, жінка, яку я (могла б заприсягтися!) бачила вперше, стишила крок і не то запитала, не то ствердила: «Валя...». І, знявши сонцезахисні окуляри, приязно всміхнулася: — А ти мене не впізнаєш? Підсвідомість зреагувала швидше на голос, ніж на обличчя співрозмовниці: — Наташа! Ми навіть не були однокласницями, бо хтось із нас був на рік старшим, хтось — на рік молодшим. Ми просто жили на одному кутку із загадковою назвою Вуйма, бавилися у парку, в наших батьків були дещо схожі долі. Ми не бачилися понад сорок років! Після закінчення Львівського медінституту Наташу Рапацьку доля завела із берегів Луги на береги Оки у билинний Муром. Тепер вона приїхала, щоб через 35 років зустрітися з однокурсниками, а ще провідати дорогі батьківські могили. У нас був незабутній вечір спогадів у променях призахідного сонця. Наші одкровення зацікавлено слухала батьківська хата. А ще я з повагою дивилася на Наталку, яка подолала понад півтори тисячі кілометрів, щоб зустрітися з однокурсниками. Бо ж є й такі, що лінуються прийти із сусідньої вулиці... Звісно, дитинство та юність не повернеш, та можна досхочу навтішатися солодкою ілюзією і розкішшю людського спілкування.
