Минулих вихідних дорога пролягла до Києва, на довгоочікувану зустріч із однокурсниками. Минуло ж бо 35 літ відтоді, як ми стали дипломованими випускниками Шевченкового університету. Тому й місце зустрічі змінити не можна — традиційно, біля пам’ятника Кобзареві, у сквері біля «червоного» корпусу...
Минулих вихідних дорога пролягла до Києва, на довгоочікувану зустріч із однокурсниками. Минуло ж бо 35 літ відтоді, як ми стали дипломованими випускниками Шевченкового університету. Тому й місце зустрічі змінити не можна — традиційно, біля пам’ятника Кобзареві, у сквері біля «червоного» корпусу.
Обійми, впізнавання (Лариса Руликівська з’явилася вперше за всі роки!), фотосесії усіх з усіма... Один із однокурсників від повноти вражень і хвилювання дістав із кишені цигарку. Та заледве зробив кілька затяжок, як перед ним з’явився... наряд міліції у складі трьох молодих осіб. На перший раз сивовусий і сивочолий Валентин відбувся зауваженням і попросив вибачення. Адже сквер — громадське місце, тут гуляють мами з немовлятами у візочках, старшеньких катають на симпатичних поні... Епізод цей мав би бути рядовим, буденним, от тільки в Луцьку десятки разів спостерігала, як палять у парку, на зупинках транспорту, проте жодного разу не бачила, щоб міліціонер зробив зауваження. А ще подумалось: часи змінилися. У 70-і роки міліція пильнувала нас, студентів, аби не проявляли біля пам’ятника, особливо 22 травня, своїх національних почуттів, нині ж дбає про наше здоров’я.
