Під кінець робочого дня у громадському транспорті більшає втомлених людей. Звичайно, із клопотами в голові легше розбиратися сидячи, особливо, якщо й руки обтяжені торбами, але то вже як пощастить...
Під кінець робочого дня у громадському транспорті більшає втомлених людей. Звичайно, із клопотами в голові легше розбиратися сидячи, особливо, якщо й руки обтяжені торбами, але то вже як пощастить.
Утім, для декого сидіти в «маршрутному» кріслі – це питання глобального характеру, задля чого можна себе й на сміх виставити. Як ось жіночка, на вигляд ще передпенсійного віку. Вона заздалегідь запитала у чоловіка, що сидів, чи скоро він буде сходити? Почувши ствердну відповідь, сказала: «Добре, тоді я на ваше місце сяду». І пильнувала те крісло, мов якусь коштовність. Але тут на зупинці у салон зайшла жінка приблизно такого ж передпенсійного віку із кількома вщерть наповненими пакетами. (Перша пані мала при собі лише сумочку). Чоловік, що займав те вимріяне крісло, чемно звільнив місце, на що пані з сумочкою зреагувала миттєвим обуренням: «Ви ж мені його обіцяли!», - і всілася поперед іншої жінки. «І взагалі, я довше їду», - додала, ніби виправдовуючись. Жінка, що зайшла, схоже, зовсім нічого не розуміла, трохи згодом і їй знайшлося місце. Може, нам мало щастя у житті, якщо навіть із такої буденної речі, як проїзд у транспорті, хочеться щось для себе виграти. А, може, усе значно прозаїчніше, і нам не вистачає елементарної ввічливості? За ситуацією спостерігала Ярослава Тимощук.
