Своє справжнє взаємне кохання Панас Мирний зустрів у 40 років

Панас Мирний (1849–1920) належить до тих українських класиків пера, яким водночас вдалося побудувати блискучу державну кар’єру та реалізувати себе в письменстві. Його романами «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», зачитувалися кілька поколінь читачів, адже вони глибоко розкривали правду життя та людську душу. А ось особисте його життя було сповнене драматичних сюжетів. Дівчина-наймичка, з якою письменник хотів одружитися, проміняла його на солдата-москаля. Кохана ж дружина Олександра, молодша на 14 років, страждала від нервових розладів

«Де тут є така, щоб покохала моє серце? Нема її!..»

Перше кохання до Рудченка прийшло у 1865 році – йому тоді було лише 16 років. Юнак на той час жив (і вже працював) у Гадячі. Там він закохався у панночку Олену Олексіївну. Хлопцю важко було стримувати свої почуття, але розповісти про них дівчині він теж не міг, тому довірився щоденнику. 21 травня 1865 року він записав таке: «Моє серце якось аж зраділо і неначе всміхнулося, як почуло, що Олена Олексіївна приїде. Ні, я таки її любив, тільки цього ніхто не знає і не відає, та й лучче, – ніхто й не насміється».

 На той час юний Панас вже зробив перші проби пера. Бо у своєму щоденнику записав, що дуже хоче показати поему «Безталанна» Олені. Мабуть, юнак так і не зміг добитися взаємності від Олени, бо через кілька років, у 1870 році, залишив такий запис у щоденнику: «У моїй душі плач і досада, і туга… Надворі так хороше, весело, сонечко світить, – а мені не одрадно… Так якось тяжко та важко, з рук усе валиться, ніщо не миле, не любе. Хоч би закохатися в кого? У кого ж? Де тут є така, щоб покохала моє серце? Нема її! Та, мабуть, і в цілім світі немає. Моє серце – мій ворог!»

Та знайшлася така, яка покохала нещасного самотнього хлопця. Це була проста дівчина-наймичка. Панас Мирний теж її покохав. Ім’я дівчини невідоме, сам письменник її називає В.

Молоді люди зійшлися. Але щастя було недовгим.
Дівчина не розуміла душевних поривань письменника, не бачила сенсу у розвитку духовному. Письменник тяжко переживав через це.

Не мало щасливого кінця і його наступне почуття, теж до дівчини-наймички. Вони почали зустрічатися. Панас Якович хотів навіть одружитися з дівчиною, дати їй освіту, ввести у своє коло спілкування. Проте мила проміняла його на солдата-москаля. Панас Рудченко важко це переживав.

Його зачарувала не тільки молодість Олександри, а й знання літератури та музики

Своє справжнє взаємне кохання Панас Мирний зус­трів у 40 років у Полтаві. Познайомилося майбутнє подружжя Рудченків на суботніх літературних вечорах у полтавського етнографа Віктора Василенка. 26-річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат і Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з Панасом Яковичем, вона не збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала багатого нареченого лікаря в Петербурзі.

Сорокарічного Панаса Яковича Олександра одразу ж вразила у саме серце. Його зачарували не тільки її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання літератури та музики. Крім того, на чоловіка вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за батьківські кошти, а сама зароб­ляла на життя, викладаючи музику в Полтавському інституті благородних дівчат. На той час серед панночок таке траплялося не часто. Мовчазний та замкнений з дитинства, Панас Рудченко вирішив будь-що добитися взаємності від красуні – він пише їй сповнені ніжності листи. Називає її Шурочкою, доброю, святою, голубкою. І добивається...

У квітні 1889 року закохані одружилися. Весілля було скромним, святкували в Карлівці, в домі нареченої. Її батьки та рідні нареченого навіть не приїхали, лише надіслали листівки...

На жаль, сімейне життя стало черговим випробуванням для письменника. Олександра була порядною дружиною та гарною матір’ю, подружжя виховувало трьох синів – Віктора, Михайла та Леоніда. До народження старшого сина, Віктора, у 1892 році Олександра продовжувала працювати. У 1893-му на світ з’явився другий син, Михайло. Після цих пологів психічне здоров’я жінки різко похитнулося. Напади істерії стали постійними, чоловік боявся, що вони можуть перерости у божевілля. Тому змушений був відвезти її на лікування до Харкова. Там Олександра провела пів року.

Про свої переживання з цього приводу митець знову залишає запис у щоденнику: «Господи! Зглянься хоч на те, що ось уже трохи не два місяці, як я без неї горюю; зглянься на діточок, що не бачать матері своєї, не знають її теплої ласки. Допоможи їй, нещасній, подужати свою хворобу якнайскоріше, верни її під нашу оселю, принеси разом з нею мир і спокій в наше безталанне життя».

Рано-вранці дарував дружині троянди з крапельками роси

Любов, постійна турбота та вірність чоловіка, допомогли Олександрі перемогти хворобу. Після видужання вона народила своєму Панасу ще одного сина – Леоніда. Чи траплялися в неї істеричні припадки після третіх пологів – невідомо.

Теплі почуття до дружини уже сивочолий письменник зберіг до останніх днів життя. Рано-вранці дарував їй троянди з крапельками роси. Жило подружжя в різних кімнатах. Кімната дружини мала досить розкішний вигляд – дорогі меблі, багато світлин родичів. Олександра Михайлівна захоплювалася театром і навіть полюванням. Панас Мирний не розділяв це захоплення дружини.

Незважаючи на взаємну любов, вірність та порядність, духовної близькості між чоловіком та дружиною не було. Олександра так і не змогла стати соратницею та однодумцем Панаса Мирного. Він постійно вболівав за подальшу долю України, писав твори про простих людей українською мовою. Олександра Михайлівна завжди говорила російською, трималася по-панському...

Нащадки Рудченків виховувались у дусі того часу. Щоб не стати «вузькими фахівцями», багато читали, малювали, захоплювалися музикою. Свої корективи в долі синів внесли війни – спочатку Перша світова, потім – Громадянська. 16 вересня 1915 року в бою під Рівним загинув найулюбленіший син Панаса Мирного – Віктор, на якого він покладав великі творчі надії, адже саме Віктор успадкував від батька письменницький талант. Тяжкий удар сліпої долі 66-річний батько не надіявся пережити. Він всерйоз заговорив про свою смерть, закупив на кладовищі місце для себе поряд із синовою могилою, про що свідчить квитанція, «видана П. Я. Рудченку 24 вересня 1915-го». У 1919-му обірвалося в бою життя молодшого сина – Леоніда. Переживання за дітей, на долю яких випали непрості випробування, відобразилися на здоров’ї Панаса Мирного не кращим чином. Зрештою, його серце не витримало – 28 січня 1920 року він помер від інсульту.

Читайте також: ««Це вже моя реальність»: у Луцьку зустріли захисника Павла Літвіна після 50 місяців полону».