Другого січня виповнюється 50 років від дня народження начальникові Горохівського районного вузла поштового зв’язку Петрові Макаровичу Рузаку. Через цей вузол до наших читачів упродовж цілого ряду літ проходить найбільше порівняно з іншими районами області число примірників “Волині”...
Другого січня виповнюється 50 років від дня народження начальникові Горохівського районного вузла поштового зв’язку Петрові Макаровичу Рузаку. Через цей вузол до наших читачів упродовж цілого ряду літ проходить найбільше порівняно з іншими районами області число примірників “Волині”. Тож наш власний кореспондент з великим задоволенням повів мову з ювіляром. — Народився я, — розповів Петро Макарович, — в селі Зелене Горохівського району в сім’ї колгоспників. У своїх батьків був найменшою серед чотирьох синів дитиною. Коли ж мені минуло три місяці від роду, помер батько. Так зосталися напівсиротами при матері, яка відтоді і ростила нас, і виховувала самостійно. А залишитись найменшим судилось мені не тільки у мами, а й серед двоюрідних братів та сестер, котрих є у нашій родині більше п’ятдесяти. Величенька, як бачите, родина. І віддавна старші тягли, як то кажуть, за собою в життя менших. Ну, такий ось приклад: моя бабуся померла, народжуючи мою маму. Виносила ж її біля грудей і вигодувала власним молоком доросла вже на ту пору рідна мамина сестра, у якої своя дитина мала два місяці. Закінчивши восьмирічну школу, поступив у Львівський автошляховий технікум, куди привіз мене мій старший брат. Після технікуму працював до служби в армії у радгоспі в Миколаївській області. А відслужив — то у Горохові в автошколі ДТСААФ, у райкомі комсомолу. Тоді ж заочно закінчив Львівський політехнічний інститут. З райкому комсомолу перевели секретарем парткому в один із найбільших в Горохівському районі колгосп імені Калініна. Мені пощастило, бо мав змогу попрацювати тут під керівництвом широко знаного тоді в області господаря і мужньої людини-громадянина Федора Лаврентійовича Гончарова. Так, того самого Гончарова, котрий наприкінці вісімдесятих років минулого вже століття повстав проти компартійної авторитарності та освяченого нею тупого чиновницького волюнтаризму і окозамилювання, з чим громадська думка району і досі пов’язує його трагічну загибель. У Федора Лаврентійовича вчився роботі з людьми, переймав і досвід його, і селянську мудрість. — Що ж дала вам ця наука? — Особливо результативною вона виявилася для мене, коли вже працював головою колгоспу, а потім — селянської спілки в Пустомитах Горохівського району. Іноді чомусь здається, що то був у моєму житті найбільш продуктивний період. Першими серед господарств області взяли участь і зайняли у 1989 році друге місце на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства тодішнього СРСР в номінації за кращу роботу колгоспів по розвитку індивідуальних господарств населення та підсобних промислів. Про цей своєрідний конкурс я дізнався з московської газети “Вестник агропрома”. А розвиток господарств населення і підсобні промисли були моїм, як то кажуть, коником. Тому і вирішив не чекати, доки вище начальство зволить успіхи наші побачити, а висуватись на конкурс. Тим паче, що, з’ясувалося, про конкурс той вище начальство у районі та області — ні сном, ні духом не чуло. Коли документи для участі в конкурсі на ВДНГ оформляв, то дехто із вищих начальників дивився на мене з такою собі іронією. Мовляв, не лізь, жабо, туди, де коней кують! Відомо ж, які господарства благословляв тоді адмінапарат на виставку. Але повернулися ми з ВДНГ з Дипломом 2-го ступеня та легковим УАЗиком, якими було нагороджено господарство. У 1992 році відбулася ще одна пам’ятна подія і в житті Пустомит, і в моєму особистому. Того року було освячено саме в нашому селі новозбудований уперше в Україні (зводили його силами господарства і православної громади) храм Української православної церкви Київського патріархату. — І як же ваша життєва дорога круто повернула із сільського господарства до іншої галузі — зв’язку? — У 1994 році із Пустомит я пішов у Горохів на посаду заступника голови районної ради і першого заступника (тоді це було в одній особі) голови держадміністрації району. Думав, на новій посаді зможу реалізуватися значно повніше і ефективніше. Але невдовзі змушений був написати заяву на звільнення. Причина проста: я мав власну думку, а її , виявилося, не можна навіть висловлювати. Я так працювати не зміг і не схотів. До речі, в цьому теж позначилася школа Гончарова. Ну, з тих пір і працюю начальником районного вузла поштового зв’язку. — Наскільки я знаю, працюєте успішно і робота вам подобається. А позаяк у Горохівському районі упродовж багатьох уже літ найвищий рівень передплати на “Волинь”, хоч і іншими виданнями район насичений, то, думаю, саме ви можете дати об’єктивну оцінку тому, що діється нині на газетному ринку. І зокрема — в період передплатних кампаній. — Щодо традиційно найвищого у нас рівня передплати на “Волинь”, то в цьому заслуга насамперед самої газети, її головного редактора і колективу журналістів. Скажу так: “Волинь” люди передплачують охоче. Газета попри все залишається справді незалежною і задовольняє якнайширші запити читачів. А про те, що діється на газетному ринку, говорити мені просто не хочеться. — Де відзначатимете другого січня свій ювілей і що хотіли би побажати в цей день собі, а всім іншим — з нагоди Новоріччя та Різдвяних свят? — Ну, зрозуміло ж, що найперше ювілей відзначатиму в сімейному колі, разом із дружиною та донькою. А до традиційних побажань всім міцного здоров’я та многих літ, добра та щастя і гараздів додам таке: хай ніхто з нас не буде байдужим і не буде схожим на кишку, яка, чим ковбасник її напхає, те й прийме. Взяв інтерв’ю Петро БОЯРЧУК.
